Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Чим більше наближалася ця дата, тим сильніше загострювалась обстановка довкола флоту й Севастополя. Севастопольську карту вже в котре вирішили розіграти російські політики. Знову нам пропонували “увійти в становище”, коли без рішення щодо флоту Борис Єльцин неспроможний прийти на вибори. Повернутися з Києва після підписання широкомасштабного договору між двома країнами Єльцин хотів лише на білому коні, інша масть не годилася. Тому в кінці травня до Києва спішно приїхав прем’єр-міністр Росії Віктор Черномирдiн. Однак вийти з глухого кута стосовно флоту не вдалося.

Позиції російської та української сторін щодо базування двох флотів, визначення поняття головної бази російського ЧФ залишалися цілком протилежними.

Росія, як і раніше, наполягала на тому, щоб із Севастополя було виведено Військово-Морськi Сили України і щоб залишився в ньому тільки російський Чорноморський флот, щоб у договорі було зафіксовано, що Севастополь є головною базою російського ЧФ.

Україна ж знову підтвердила, що українські ВМС будуть базуватися в Севастополі. Це — її суверенне право, і українська сторона не може піти ні на які поступки задля задоволення вимог Росії.

Не було жодного сумніву в тому, що проблему базування ЧФ штучно зробили каменем спотикання між двома державами певні сили Росії, особливо загостривши її напередодні президентських виборів. Російським націонал-патрiотам і комунiстам, а також багатьом з близького оточення Б. Єльцина дуже була вигідна невизначеність, що склалася у відносинах з Україною.

Якби Б. Єльцин за таких умов пішов на підписання широкомасштабного договору з Україною, значна частина військового електорату була б на виборах для нього втраченою.

Серед усіх засобів на підтримку свого iмiджу перемога над упертою Україною в проблемі ЧФ була б, мабуть, найвагомішою для Єльцина. Але вже ніщо, навіть спроби старшого брата викручувати руки молодшому братові за допомогою газового важеля, не допомагало.

І Президент, і інші державні та політичні діячі РФ, звичайно ж, були не настільки наївними та юридично неграмотними, щоб не розуміти неприйнятність для України їхніх вимог у проблемі ЧФ. Спроба Росії диктувати Україні, де їй розташовувати на своїй території свої Військово-Морськi Сили, є в політичному розумінні не що інше, як образа її національної гідності, брутальне втручання в її внутрішні справи, фактичне заперечення її державного суверенітету.

Було зрозуміло, що, крім суто оборонного значення, присутність ВМС, навіть символічна, в Севастополі мала для України, як і ЧФ — для Росії, велике політичне значення. Заберися з Севастополя український флот — і можна було б упевнено прогнозувати, що Севастополь може стати фактично російським містом, про що вже давно мріяли і не приховували цього і націонал-патрiоти РФ, і кримські сепаратисти. Одне слово, Росію цілком задовольняла така ситуація не тільки у військово-політичному, а й в економічному плані. Адже платежі ЧФ в бюджет міста, України, про які говорило командування ЧФ, були краплиною в морі, в порівнянні з тим, скільки довелося б платити за оренду.

А для України така ситуація з усіх поглядів була надто невигідною. В політичному плані базування на її території іноземного флоту не було зумовлено ніякими договорами, негативно позначалося на її міжнародному iмiджі як позаблокової держави. У військовому розумінні наявність ЧФ зміцнювала сепаратистськi сили, створювала потенційну небезпеку територіальній цілісності, державному суверенітетові України, можливому втягненню її в будь-які військові конфлікти, розв’язані РФ.

У фінансово-економічному сенсі така ситуація могла завдати Україні великих збитків. Не тільки з кожним роком, місяцем, а навіть і з кожним днем зволікання остаточного поділу Чорноморського флоту українська п’ятдесятивідсоткова частка різко зменшувалася внаслідок розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей на ЧФ, приведення в непридатність бойової техніки, устатковання тощо. Надії на те, що все буде враховано й поділено відповідно до наявності на серпень 1992 року, як передбачено Сочинськими угодами, ставали все iлюзорнішими. Це наочно показав уже перший етап поділу ЧФ. Ніякої інвентаризації фактично не було. Ділили лише те, що залишилося в наявності на даний час.

Постійно зростала заборгованість Чорноморського флоту комунальним службам Севастополя. Через базування ЧФ у багатомiльярдні суми виливалися збитки в зв’язку з втраченими можливостями Севастополя як історико-культурного центру розвивати туризм та залучати інвестиційні вклади зарубіжних ділових кіл.