Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

13 листопада — нове призначення. Заступником командувача ВМС України став контр-адмірал Пiвненко Iлля Петрович.

Це досвідчений адмірал, який пройшов школу підводного флоту на Тихому океані. Закінчив Військово-Морську академію в Ленiнграді, командував окремою бригадою підводних човнів, був першим заступником командувача Приморської флотилії різнорідних сил Тихоокеанського флоту. Ілля Петрович закінчив Вищі академічні курси при Академії Збройних Сил України. З 1992 до 1994 року — начальник Управління ВМС Генерального штабу Збройних Сил України, а згодом — начальник кафедри ВМС Академії Збройних Сил України.

За два місяці до цих подій на посаду заступника командувача ВМС з виховної роботи було призначено капітана 1-го рангу Юрія Караваєва.

Перші кроки нового керівництва показали, що Київ дав чіткі установки не займатися політикою, а робити все можливе для введення в стрій кораблів, підвищення боєготовності. За короткий, здавалося б, час свого керівництва командувач ВМС України Михайло Єжель домігся ухвалення основних положень проекту Військово-Морської концепції України, підняв на новий, вищий, рівень організацію командування ВМС, поліпшив виконавчу дисципліну. Нарешті, на рівні Військової ради ВМС України було визначено завдання, покладені на український флот. За словами контр-адмірала Михайла Єжеля, в мирний час ВМС вирішують завдання підтримання постійної бойової готовності сил і несіння бойового чергування, охорони та захисту виключної (морської) економічної зони, боротьби з тероризмом на морі, а також участі в миротворчих операціях разом з ВМС інших країн під егідою ООН. У воєнний час український флот має вирішувати завдання боротьби з угрупованнями противника, пошуку та знищення його підводних човнів, охорони районів базування; сприяти сухопутним військам у приморському напрямі.

Основним класом корабля у вирішенні проблем на Чорному морі буде корвет вітчизняного виробництва. У складі ВМС будуть і багатоцільовий фрегат, бойові ракетні та артилерійські катери, десантні та міннотральні кораблі. Планується створення підводних сил.

Головною базою ВМС України є Севастополь. Крім цього, ВМС базуватимуться в Одесі, Очакові, Чорноморському, Новоозерному та в Феодосії.

Важко уявити творення нашого флоту без допомоги українського народу. Шефська допомога підприємств, державних адміністрацій та громадських організацій з різних міст України, яка здійснювалася з першого дня підписання Президентом України Указу “Про організацію шефства над кораблями ВМС України”, надавалася практично усіма областями країни, і лише за 1996 рік склала суму близько 4 мільйонів 200 тисяч гривень. Особливо відзначилися Херсонська область, яка перерахувала українському флотові 787,8 тис. гривень, Вінницька — 773 тисячі, Харківська — 600, місто Київ — 560, Миколаївська — 260, Полтавська — 225 та Рівненська — 134 тисячі гривень. Не забували про нас і Одеська, Дніпропетровська, Чернігівська, Донецька, Запорізька і Черкаська області та Крим.

Призначення нового командування збіглося з активізацією переговорів щодо флоту, і призначеним керівникам з першого дня довелося поринути в атмосферу міждержавних відносин. Після переговорів двох делегацій у Севастополі почалася зустріч у Києві, проте ні одна, ні друга зустріч не просунули сторони до вирішення проблеми. Найголовніше питання — про поділ інфраструктури в Севастополі, як і раніше, залишалося каменем спотикання. Росія не хотіла нічого віддавати в Севастополі.

Отже, українські моряки залишалися без медичних та культурних закладів, а флот — без складів, місць заправки пального тощо.

Така жорстка позиція російської делегації на переговорах щодо поділу об’єктів була не випадковою. Як заявив один з військових експертів російської сторони, їм було наказано нічого не здавати.

Виникало законне запитання: кому вигідно те, щоб переговорний процес не зрушив з місця? Україна, зрозуміло, була зацікавлена в якнайскорішому розв’язанні проблеми ЧФ. В разі підписання договору Росії довелося б сплачувати чималі суми за оренду інфраструктури Севастополя. Крім того, російська сторона при взаєморозрахунках зобов’язана була б заплатити за 31,7 відсотка кораблів, що залишалися в російському ЧФ, бо при поділі кораблів у співвідношенні 50 на 50 український флот брав тільки 18, 3 відсотка. Російській стороні довелося б викласти чималу суму і за майно, якого не виявиться при поділі 50 на 50, адже ділитися воно повинно було за станом на серпень 1992 року. Загальна сума була чимала і вона могла б частково компенсувати борги України за енергоресурси. Українська сторона мала б постійне джерело прибутку і від оренди і змогла б цю суму направляти на оплату за російські енергоресурси, що постачаються. На додачу, для української сторони перебування російського флоту могло б стати невеликим важелем при веденні переговорів з Росією у найважливіших напрямах. У разі необхідності можна було ввести які-небудь додаткові податки, пов’язані з перебуванням російського ЧФ на її території, а то й взагалі виключити норму Конституції, де допускається тимчасове перебування іноземних військових формувань. Тому Україна була зацікавлена в скорішому вирішенні проблеми ЧФ, чого не можна було сказати про командування російського ВМФ та полiтиків Російської Федерації.