Микола Савченко - Анатомія неоголошеної війни

Одразу після підписання угод Росії довелося б платити чималу суму за перебування флоту. Віддати українській стороні навіть невелику частину об’єктів у Севастополі — означає зменшити зону своєї присутності, а отже, і впливу. Вигідно було базуватися, але не платити.

Неоголошена війна тривала. В кінці 1996 року ще раз своє справжнє обличчя показало керівництво Чорноморського флоту, яке стало організатором загальноміського мітингу проти поділу ЧФ і на підтримку “російського” статусу Севастополя. Про таку діяльність командування ЧФ привселюдно заявив на пленарному засіданні Верховної Ради Криму відомий борець за російський статус міста Олександр Круглов. Пізніше в інтерв’ю журналістам він сказав, що напередодні мітингу адмірали ЧФ зібрали в штабі керівників патріотичних і ветеранських організацій для вироблення тактики спільних дій. Передбачалося, що “блокуються будови адміністрацій, і в цих умовах виставляються вимоги представникові Президента про те, щоб найближчого часу було проведено сесію міськради, де було б підтверджено російський стасус Севастополя” (“Зеркало недели”, 21 грудня 1996 р.). Цей вислів Олександра Круглова підтвердився діяльністю, якою від дня виникнення проблеми ЧФ займалося командування флоту. Того дня після мітингу близько 150 учасників вирушили до мера міста Віктора Семенова, щоб висловити протест у зв’язку з останніми його заявами про український статус Севастополя (Віктор Семенов справді став на захист Конституції України). Тільки завдяки щасливому випадкові тоді в сутичці з міліцією не пролилася кров.

1997 рік поки що не приніс бажаних змін. Нові кроки російських політиків усе більше підтверджують, що Україну намагаються примусити вкотре піти на поступки в питанні поділу ЧФ. Уряд Росії не виключає зменшення в 1997 році поставок з РФ в Україну нафти, газу, деревини, сировини для легкої промисловості, целюлози та комплектуючих для машинобудівної промисловості.

В тому, що Росія веде економічну війну проти України, доводиться впевнюватись усе більше. З різних джерел, які журналісти називають надійними, ми довідуємося про нові факти, що підтверджують це. Зокрема, як російське керівництво активно пропрацьовує з Туреччиною питання про відмову Україні в спорудженні нафтопроводу “Джей-хан—Самсун” і потужного нафтотерміналу в Самсуні. Натомість Туреччині пропонувалося використовувати термінали в Новоросійську, Туапсе й Батумі. При цьому Росія пропонувала взяти на себе витрати на будівництво самсунського терміналу. Активізуючи роботу над проектом газопроводу “Туркменія—Іран—Туреччина—Європа”, російська сторона все більше виявляла бажання, щоб Туреччина, в свою чергу, відмовила Україні в терміналі в Самсуні. Росія продовжила спорудження нафтопроводу через її територію в Туреччину. Паралельно Росія вела переговори з урядом Туреччини про обмеження проходу танкерів через Босфор і Дарданелли.

Стало відомо і про такий факт: ще у вересні 1996 року Президент Борис Єльцин одержав і від своєї розвідки, що діє за кордоном, і від військового відомства про те, що Україна все ж таки має намір вступити в НАТО, попередньо підписавши широкомасштабний договір з Росією. Тому Президент дав завдання прем’єр-міністрові та міністрам закордонних справ і оборони, а також Службі зовнішньої розвідки (СЗР) і Головному розвідувальному управлінню (ГРУ) розробити адекватні заходи щодо України, серед яких важливе місце займають економічні санкції.

В свою чергу спікер Держдуми через прем’єра переказав Президентові Єльцину, що всі документи, які планується підписати з Україною, мусять пройти через “думську цензуру”. Інакше їх просто не ратифікують, а Президентові загрожуватиме імпічмент. Висунуто також умову, що підписати документ можна лише після закриття питання з ЧФ.

Під час вирішування всіх цих проблем посилились і “бойові дії” на економічному “фронті”: введено ПДВ на різноманітні товари, став жорсткішим контроль за цінами та поставками енергоносіїв і за вчасною сплатою їх. Ввозити імпортні вантажі РФ намітила не через Україну, а через Польщу та Білорусь (“Всеукраинские ведомости”, 4 січня 1997 р.).

З усього цього неможливо було не побачити послідовність і цілеспрямованість дій. І доки російські політики “воювали” проти України, Чорноморський флот повільно вмирав. Лідер Російського загальнонародного союзу віце-спікер Держдуми РФ Сергій Бабурін у ті дні в своїй заяві навів дані, які характеризували стан Чорноморського флоту на середину квітня 1997 року. Якщо на 1 січня 1992 року до складу ЧФ входило 110 бойових кораблів, сьогодні їх 43. З 14 підводних човнів залишилося тільки 4. З 40 кораблів спеціального призначення — 15, а з 189 морських суден забезпечення — 106. Катастрофічна ситуація склалася й у військово-повітряних силах ЧФ: на момент розпаду СРСР флот мав 16 аеродромів, а зараз тільки 2. З 400 літаків зберіг 39, з 142 вертольотів на той час залишилося 48. Чисельність ЧФ зменшилась з 69 тисяч осіб до 29 тисяч (“Всеукраинские ведомости”, 17 квітня 1997 р.). Про стан флоту свідчив і такий факт. У весняному збір-поході ЧФ замість заявлених 50 кораблів, які повинні були вийти в море, насправді вийшло тільки півтора десятка.