Роман Лазурко: На шляхах Европи

Ми мали поверхові ліжка, я спав нагорі, внизу, підо-мною спав Козинський-Цап. Змучені колядами і пивом, ми поснули як забиті. Як довго спали, не знаю, збудив нас несамовитий вереск десятника /унтершарфюрера/ Банька. Всі ми позривалися з ліжок, крім Цапа. Той собі спав дальше найспокійніше в світі. Банько мірить нас очима, аж червоними зі злости і питається, хто з нас є найбільшим товаришем Козинського. Очевидно, це був я, отже виступаю вперед і голошуся, як пристало. Банько наказав мені йти з ним до підстаршинської кімнати. Входжу туди за ним, а там наші інструктори попивають і грають в карти. Я стою на струнко і дальше не знаю, пощо я сюди прийшов. Тоді десятник Банько показує мені шафу і долівку біля неї. Шафа мокра до половини, а на долівці велика калюжа води.

- На, вас заґен зі?! Що ви скажете, га? - ревнув Банько.

- Нічого - кажу, - бачу воду…

- Вассер?! Даст іс я кайн вассер! ферштанден?! Він кричить а я слухаю і комбіную, що сталося. Отже Козинський, підпитий, як і ми всі, розбудився серед ночі для потреби і зпросоння пішов коридором до кльозету. Він знав, що йде в доброму напрямку, тільки віддаль змірив зле і замість до кльозету, двоє дверей дальше, "вступив" до підстаршинської кімнати і не звертаючи на німців найменшої уваги, приступив, як пристало, до першого з краю приватного предмету, яким був не уринал, тільки шафа, полагодив свою потребу філософічно і пішов назад спати. Німці пороззявляли губи і прийшли до себе, щойно, як Козинський вже вийшов.

- В порядку, унтершарфюрер, я візьму шмату і зроблю порядок. Я його колеґа.

Настала дискусія у висліді якої половина води зникла між шпарами долівки, а мене повідомили, що Цап мусить це сам зробити, як протверезіє. Я засалютував і вийшов. До ранку не буде й так ні сліду. Але питаю Цапа ранком, чи він щось пам'ятає і чи знає він, де є кльозет. Він нічого не тямив, але коли усвідомив, що сталося, взяв шапку на голову і пішов робити порядок. Та вже було по всьому, хлопці з Г-Ю зробили за нього. За цей "подвиг" Цап мусів наслухатись від нас ще довгий час всяких натяків.

Тогож дня під вечір дістали ми перепустку до міста та й пішли громадою трохи "провітритися". Снігу не було, день був погідний, коли звечоріло, на небі замайоріли зорі. Глянув я на них і подумав, що світять вони і над моєю Україною, хоч і далеко вона звідсіля. Не знав я ще тоді, як: дійсно далеко кине мене доля, в майбутньому. По-дорозі зустріли ми протестантський костел, вирішили вступити, помолитися. Останнє Богослуження мали ми ще в Гайделяґері і якось скортіло зайти туди. Поставали ми біля дверей, в середині, поскидавши шапки, поклякали та й молимось. Інші помалу повиходили, а ми з Цапом ще залишилися. Голяндці зразу стали оглядатись на таке видовище, не чували, щоб СС-и ходили до церкви та ще й молилися. Коли ж вже й ми обидва вирішили вийти, вийшов за нами якийсь старий віком добродій з молодою панянкою, наздігнали нас і стали випитувати хто ми такі і пощо зайшли до костела, бо це тут невидане диво. Ми пояснили їм, хто ми такі і як це ми знайшлись аж у Голяндії і чому ми в німецьких одностроях і чого ми вибрались на війну. Вони обоє запросили нас до себе на вечерю і хоч ми відмовлялись, вони таки перемовили нас до себе. Зокрема панянка, що на наш смак виявилась дуже гарною дівчиною.

При вечері голяндці розказали нам про Синьожупанників і тут ми дізнались про голяндські симпатії до України. Виявилось, що цей добродій сам був колись військовиком і жив тепер на своїх маєтках із своєю внучкою, їй на ім'я було Аня. Ми заприязнились з цією родиною і пізніше зустрічались із Анею дуже часто у маленькому ресторані "Крістіяна", де можна було дістати росіл із рижом і мариновану рибу, а також пограти в білярд. За цією Анею лазив один підстаршина із дивізії Герман Ґерінґ, але зустрівши одного вечора її із нами відійшов і більше її не напастував.

Недалеко цього ресторану на стовпі стояла гарна міньятурка славних голяндських вітряків. Цей вітрячок нам дуже сподобався і одного вечора він щез. Вовк видряпався на стовп, зняв його, приніс до нашої кімнати і цей вітрячок їздив з нами з того часу як наш сувенір, пам'ятка з Голяндії. Привезли ми його аж до Нойгамеру. Перший турнус наших вишкільників з Голяндії привіз собі теж пам'ятку, статую малого карлика, якого вони прозвали "Гуґо".

Тим часом війна йшла повним ходом, хоч ми в цьому закутку Европи її особисто не відчували. Щодня і щоночі понад нашими головами пролітали десятки а то й сотні літаків в обидва боки, звичайно важкі, повні бомб на схід і легкі вже назад. Німеччина вгиналась під вантажем Альянтських бомбардувань, але на Голяндію бомб не скидали. Голяндська королева і голяндський уряд сиділи в Лондоні і чекали на звільнення своєї країни. Вони мали на що чекати. А ми…? Вдень, на вправах, ми лягали у високу траву, покурювали і приглядались ключам стальових птиць, що вирішували на наших очах долю війни.