Роман Лазурко - На шляхах Европи

Десь ще в половині січня трапився в нашій чоті випадок. Згідно із пляном вправ, на нічному марші, треба було вистрілити сиґнальну ракету. Цієї ночі ракетницю ніс Пилип Трач. Все було б в порядку, якби виряд був в порядку. Ракета і ракетниця, які він мав із собою, мали різний калібер і при вистрілі ракета вибухла на місці і сильно поранила Трачеві праву руку. Вправи перервано, Трача відвезли зараз же до шпиталю. Там полатали руку досить добре і вона почала гоїтись без поганих наслідків, а навіть навпаки, Трач отримав відпустку до Львова і ми всі були переконані, що випадок з ракетою треба було зарахувати до щасливих подій! До того всього, приїхавши з відпустки Трач привіз мені пачку від мого брата Осипа, якою ми в нашій кімнаті посвяткували кілька вечорів. Мене постигло після цього родинне нещастя, мій брат згинув з рук польської підпільної боївки, як жертва підпільної війни, що розпочалась між поляками і українцями на терені Західньої України, а зокрема міста Львова. На цю тему Трач привіз нам невеселі вісті. Програвши свою війну на полі бою у так званій вересневій кампанії 1939 року, поляки, за своїм старим звичаєм перейшли до партизанської війни з німцями. Після трьох років тривання, ця війна поширилась також на землі, загарбані поляками від України наприкінці першої світової війни. Але на цих землях вже від 1942 року діяла Українська Повстанська Армія і між польською Армією Крайовою та УПА прийшло до сутичок і боїв. На Волині і Холмщині, де поляки повели спершу свій наступ, згинули свідомі українські громадяни, вбивані підступно, вночі, польськими підпільниками, яким допомагали польські кольоністи, насаджені варшавським урядом між двома війнами, насильно на вивласнених українських землях. Пішли з димом численні церкви, горіли українські господарства, вибухали бомби в українських установах і не диво, що після кількох невдалих пересторог полякам, українці перейшли до протинаступу. Пішли з димом польські кольонізовані села, польські маєтки і загинули запідозрені в протиукраїнській акції польські боївкарі. Ось так під громи і блискавки великої війни, на українських землях йшла вже боротьба з поляками, тільки тепер українська сторона почала швидко перемагати і польський елемент, насаджений на наших землях насильно, став масово виїздити до корінної Польщі, поширюючи перебільшені чутки про жорстокості УПА і промовчуючи, очевидно, польські провокації. Стара історія малого народу, якому вроїлися в головах ягайлонські границі, що належали до цілком іншої історичної епохи, а слабість Польщі, як держави, поробила поляків чистими істериками на цьому полі. Погані це були вісті, але це була дійсність наших воєнних днів. Мій брат загинув у цій малій війні і пачка, яку привіз мені Трач, була останнім знаком життя від нього.

Пилип Трач прийшов до Дивізії ще в Гайделяґрі, під час рекрутського вишколу і призначили його до нас, до першої сотні вишколу. Він приїхав з фронту, у ступні ройового, за перебуту зиму на Східньому фронті мав на блюзі зелену, зимову ленточку німецької армії. Перебував там на середньому відтинку фронту, десь під Вітебськом. З постави і поведінки був бойовий хлоп і багато дечого бачив на свойому житті. Доля розлучила нас пізніше і зустрілись ми щойно в листопаді 1944 року на Словаччині.

Наприкінці січня відійшов від нас Крафт. Шпісом нашого вишколу був на той час штабсшарфюрер Лєвенкампф, дуже гострий і урядовий, але справедливий. Четвертий рій влаштував Крафтові прощання і як звичайно, ліжка пішли під стіни, на столах з'явилися пляшки Больс'у і закуски, а на дверях від коридору ми почепили великий напис: Шпісові вступ заборонений. Бенкет почався як має бути, на горішніх ліжках пригравала нам наша оркестра з мандолін і ґітар, а в низу ми бенкетували, напитками і співом. Гамір з нашої кімнати сягав найдальших кутків касарень і не диво, що шпіс прийшов глянути, що діється. Але ми запросили на наш бенкет поручника Редера і він сидів вже з нами, п'ючи і пробуючи співати наших пісень. Раптово відкриваються двері і на порозі стає шпіс, у повному однострою. Звичай був такий, що коли шпіс входить до кімнати, треба було першому, хто його запримітив, крикнути слово "струнко", /ахтунґ/, але у нашому випадку ніхто цього не зробив, бо серед нас був поручник. Шпіс його очевидно не бачив, бо роззявив губу, щоб нам почитати патерностер, але йдучи за нашими очима побачив сотенного Редера і зам'явся.

Редер глянув на нього суворо, шпіс виструнчився і сотенний питає: