Юрген Граф - Міф про голокост

З кінця 1943 р. Освенцім постійно фотографувався з повітря. Якби на фотографіях було хоч щось, що вказує на масові вбивства, то англо-американські бомбардувальники без труда зруйнували б залізницю, що зв'язувала Освенцім з Угорщиною. Але вони цього не зробили. Чому? Тому, що на фотографіях не було нічого, що вказувало б на масові вбивства! Прихильники теорії знищення — такі, як Фавен і Віман, Гільберт і Лакер, дійшли до висновку:

— довго приховувати масові вбивства в Освенцімі було неможливо;

— союзники, Ватикан, і Червоний Хрест нічого не повідомили про масові вбивства в Освенцімі та не поворухнули пальцем, щоб врятувати жидів від ГК.

Єдиний можливий наслідок із цих кричущих фактів вивів американський ревізіоніст Артур Бутс:

"Я не бачу у себе в підвалі ніякого слона. Якби в моєму підвалі був слон, я безсумнівно б його побачив. Отже, у моєму підвалі слона немає".

У грецькому міфі розповідається про кентавра Несса, який, умираючи від стріли Геракла, порадив дружині Геракла Деянірі зібрати кров з його рани, просочити нею сорочку Геракла і, якщо той зрадить їй, надягти її на нього. Деяніра так і вчинила. Сорочка спочатку сподобалася героєві, але потім вона почала його пекти та заподіювати неймовірні страждання. Однак зняти її було неможливо, вона приклеїлася до тіла, і Геракл загинув у стражданнях.

Про цей міф варто було б подумати більш розумним вождям жидівства. "Газові камери" — це сорочка Hecca, яку сіоністи вигадали півстоліття тому. Спочатку вона, у вигляді парових камер, палаючих ям і інших вигадок дикої пропаганди, слугувала інструментом помсти сильному ворогові — "фараонові" у Берліні, що зважився позбавити прав жидівський народ, насильно перевозити його та змушувати працювати. А потім сіоністи виявили, що брехлива пропаганда може приносити великий ґешефт. Німеччину примусили платити компенсації, на які почали зводити Ізраїль і утримувати сіоністські організації. До того ж, міф допомагає чинити непомірний психологічний тиск на німців. Відтак: до 1945 р. дозволялося критично висловлюватися про жидів, після 1945 р. — ні. Навіть найскромніша спроба взяти під сумнів методи дії сіоністів — клікою ЗМІ негайно піддається прокльону як антисемітизм. Усякий, хто промовив хоч слово проти жидів, ризикує бути підданим суспільному презирству, втратити роботу, а в ряді країн — бути покараним штрафом або тюремним ув'язненням.

Подібна безчесна гра могла б тривати нескінченно, якби не кляті ревізіоністи! Як після 1945 р. ГК дозволили сіоністам злетіти на немислимі вершини, так само уже в найближчому майбутньому їм доведеться скотитися із захоплених висот — з усіма наслідками, що з цього випливають.

Дивовижна зброя, яка дотепер діяла безвідмовно, зі страшенною силою починає повертатися проти сіоністів. З їхньої вини не лише в Німеччині, але всюди у світі жиди — та їхня більшість, що особисто не винна у створенні брехні голокосту — випробує на собі холодне презирство. Оттоді вони захочуть скинути з себе "сорочку Несса", але вже не зможуть цього зробити.

До другої половини 70-х років офіційна версія голокосту трималася непохитною. Втім, уже й тоді були мужні люди, що викривали неправду. Поруч із Полем Рассіньє, піонером руху ревізіоністів, виступав цілий ряд авторів: Маврикій Бардес — спочатку вірив у ГК і лише заперечував число жертв, Еміль Ареті, Ервін Шеборн, Тіс Крістоферсен, Хайн Рот, Франц Шейдль, Вольф Дітер, Ричард Харвуд і деякі інші. Однак їхнім аргументам не вистачало наукової бази, щоб пробити більший пролом у стіні неправди. Першими ревізіоністами не був розкритий найслабший пункт в історії "голокосту" — його абсолютне технічне безумство.

"Голокост" у силу своєї історичної й технічної абсурдності з самого початку сам у собі містить своє спростування. Рішучого прогресу в дослідженнях ревізіоністів домігся Артур Бутс в 1976 р., опублікувавши книгу "The Hoax of the Twentieth Century" (Містифікація XX століття). На початку 1979 р. Вільгельм Штегліх опублікував "Міф Освенціму", де розкрив хиткість створеного про нього уявлення. Незадовго до того Робер Форіссон відкрито виступив зі статтею, у якій указав на технічну неможливість існування ГК. Разом зі шведом Дітлібом Фельдерером — тоді ще нікому невідомим — Форіссон провів природно-наукові дослідження в "таборах знищення" і опублікував їхній опис. Бутс, Штегліх, Форіссон почали відлік часу, що залишився до моменту смерті міфу. І тоді, 30 років по закінченню війни, сіоністам і їхнім хлопчикам на побігеньках у політиці й ЗМІ було наказано: ані кроку назад! ГК вже надійно стали символом унікальності жидівських страждань, символом, яким не бажали жертвувати, щоб не потрясти основи, на яких тримався післявоєнний світовий порядок.