Юрген Граф - Міф про голокост

Природний приріст цієї групи населення, в умовах зростаючої тенденції до асиміляції та низької народжуваності, навряд чи міг бути настільки великий. Адже виходить, що до еміграції там повинно було проживати 6 млн. жидів, тобто в 2,5 рази більше, ніж у 1959 р..

То що ж відбувалося насправді? 1939 рік. Після розділу Польщі величезний потік жидівських переселенців рушив на Схід. А з початком німецько-совєтської війни більшість жидів — згідно з Заннінгом 80 % — були евакуйовані, і німці їх навіть в очі не бачили. У грудні 1942 р. Давид Бергельсон, секретар Жидівського антифашистського комітету, заявив у Москві: "Завдяки евакуації була врятована абсолютна більшість жидів, що жили на Україні, у Білорусії, Латвії та Литві. Відповідно до повідомлень, що надходили з Вітебська, Риги та ін. міст, захоплених фашистами, там залишалися лише поодинокі жиди". Таким чином, більша частина польського, прибалтійського жидівства була абсорбована в СРСР. Але, незважаючи на це, британо-американська комісія в лютому 1946 р., коли сотні тисяч польських жидів виїхали на Захід, повідомляла, що там ще проживає 800 тис. жидів.

Отже, що в такому випадку залишається учиняти з міфом про знищення жидів у ГК?

Шведський професор Карл Нордлінг узявся дослідити долю 722 названих в "Енциклопедії юдаїка" жидів, що жили під час Другої світової війни на теренах німецького панування. Він установив, що 44 % з них емігрували до початку 1942 р., 13 % померли, 35 % не були зачеплені депортацією, інші були депортовані й інтерновані, але залишилися живі.

Якщо виходити з 4,5 млн. жидів, що жили на теренах німецького панування, то 13 % від їхнього числа становить близько 600 тис.; Заннінг нарахував рівно півмільйона; англійський ревізіоніст Стефен Галлен — 750 тис. Так з мозаїчних камінців складається образ того, що було насправді.

Поза сумнівом, втрата 13 % населення була жахливою трагедією для європейських жидів. Однак і в інших народів втрати були такі ж, або навіть більше.

Про те, що союзники, Ватикан і Червоний Хрест знали про долю жидів, оповідає багато книг. У них без кінця твердять про те, чому ніхто не прийшов на допомогу жидам. Неможливо уявити собі, щоб у Вашингтоні, Лондоні, Москві, Ватикані, Женеві не знали, що саме відбувається в Освенцімі та інших "таборах знищення". Американський автор Давид Віман, розглядаючи це питання, відкрито висловлює підозру, що винищення жидів було зроблене за спільної мовчазної згоди. Він і книгу свою назвав так: "Небажаний народ".

З 1942 р. у пресі курсували повідомлення про знищення жидів. Однак моторошним історіям про парові камери, ГК, вагони з вапном, про вбивства електрикою під землею тощо ніхто не вірив — ні уряди союзників, ні Ватикан, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ще у серпні 1943 р., коли вже існувала офіційна версія про отруєння газом 2–3 млн. жидів, американський міністр закордонних справ Корделл Хелл у начерку телеграми американському послові в Москві викреслив усі вказівки на ГК, як недоведені. Мартін Гільберт у товстій, багато документованій книзі "Освенцім і союзники" пише:

"Назви й місце розташування чотирьох таборів знищення Хелмно, Треблінка, Собібор і Бельзець стали відомі в країнах союзників з 1942 р. Про ГК в Освенцімі мовчали до кінця 1944 р.".

Але Освенцім був розташований у центрі промислової зони. Ув'язнені постійно контактували з вільнонайманими, а ті постійно відвідували свої родини. Далі, ув'язнених постійно перевозили залізницею з Освенціму до інших таборів (згадаємо родину Франк). Як ми вже показали раніше, існувала величезна кількість звільнених з таборів; особливо багато таких було раннім літом 1944 р., коли геноцид, як стверджують, досяг свого жахливого піку. Всі вони, ці десятки тисяч вільнонайманих, переміщених, звільнених, повинні або могли б бути свідками винищування людей, якого світ не знав.

Головне місце, де нібито відбувалися вбивства, — крематорій II у Біркенау, відповідно до наземної та аерофотозйомки, а також замальовок Джона Болла, був оточений невисоким парканом, і з усього табору можна було б щодня бачити чинені там убивства. Безпосередньо до крематорію III, другого за величиною місця масових убивств, примикало футбольне поле, де ув'язнені регулярно грали у футбол. Якби масові вбивства газом відбувалися насправді, то звістка про це за лічені тижні облетіла б союзні країни, над Німеччиною були б розкидані мільйони листівок, які сповіщали німецький народ про злочини його уряду. Але такого не сталося.