Юрген Граф - Міф про голокост

Фортуна не змушувала довго себе чекати й відносно інших членів зондеркоманди: Шмуля Файнцільберга (він же Станіслав Яновський, він же Касковський), Д.Пайсіковича, Хенріка Таубера, Авраама Драгона, Йосипа Закара, Якова Габаї, Шауля Хазана, Елезера Ейзеншмідта, Леона Кохена та ін.

Втім, якщо все-таки траплялося, що якийсь член зондеркоманди помирав, то перед своєю кончиною він завжди знаходив вільний час, щоб написати послання в зовнішній мир, запечатати його у пляшку, а пляшку закопати, щоб роками по тому її випадково знайшли. Так трапилося з невідомим жидівським автором, який приголомшив нас таким повідомленням:

"Якась молода полька ввійшла в ГК і перед голими присутніми вимовила коротку, але полум'яну промову, у якій вона затаврувала нацистських злочинців і закінчила такими словами: "Ми зараз не помремо, історія нашого народу увічнить нас, наша воля й дух будуть жити й розквітати, а німецький народ заплатить за нашу кров стільки, скільки ми тільки зможемо уявити собі…" Після цього поляки опустилися на коліна і урочисто промовили молитву… Із хвилюючою сердечністю вони в такий спосіб висловили свої почуття й надії, а також віру в майбутнє їхнього народу. Затим вони разом проспівали "Інтернаціонал". Під час співу прибув автомобіль Червоного Хреста, був пущений у камеру газ, і всі випустили дух у співі й екстазі, мріючи про братерство і вдосконалювання світу… І там стояла маленька дівчинка п'яти років і тримала за руку однорічного братика. Один з команди підійшов, щоб братика роздягнути. Дівчинка голосно викликнула: "Геть, убивця жидів! Не торкайся обагреними жидівською кров'ю руками до мого прекрасного братика! Я тепер його добра матуся і він помре у мене на руках… Гауптшарфюрер Мюль построїв усіх по чотири, і почав прострілювати зі зброї шеренгу за шеренгою (тобто одним пострілом чотирьох — Ю. Г.)".

Що скажуть майбутні покоління про час, у якому люди поголовно вірили в це? Не тільки члени зондеркоманд, але й члени команд, котрі рили ями смерті, для того щоб вижити в Освенцімі повинні були пройти через серію чудес, як це, наприклад, трапилося з жидом грецького походження Маврикієм Бенрубі: "Десять ям були готові прийняти мучеників. Поруч із цими відкритими ямами було ще декілька, засипаних землею; вони тяглися в зоні метрів на 300. Було видно, що засипали їх нещодавно. Ґрунт навколо був заляпаний світлим застиглим жиром, змішаним із кров'ю. Одержавши наказ, капо розділив нас на 2 групи. Деякі з наших товаришів схопили кирки й лопати і скочили до ям. Я з іншими товаришами пристав до зондеркоманди, щоб транспортувати трупи. Члени зондеркоманди зустріли нас градом каменів і піддали нас усім мислимим приниженням. Вони сміялися й бавилися, як злочинці, бажаючи цим сподобатися своїм спільникам — есесівцям. Стисло кажучи, це була подоба нацистського режиму в мініатюрі. У моїй команді нас лупцювали всі: капо, есесівці, зондеркоманда, а потім нас жбурнули на купу трупів, потішаючись над нашим страхом. Есесівці стріляли нас і щодня нам доводилося тягати наших убитих товаришів у табір, щоб вони були враховані на вечірній перевірці".

Уявимо собі: із червня 1942 р. по січень 1945 р. есесівці постійно стріляли копальників ям, і ті були змушені щодня тягати трупи вбитих товаришів у табір, проте Бенрубі 2,5 роки залишався в такій команді живий!

Ще більші дива, ніж ті, що відбувалися в Освенцімі, знадобилися Рудольфові Редеру, щоб вижити в Бельзеці, оскільки з 600 тис. ув'язнених там жидів жоден, згідно з Когоном/Лангбайном/Рюкерлем, не залишив цей жахливий табір живим. Ізраїльський дослідник Іцхак Арад на стор. 266 своєї книги про "фабрику смерті" повідомляє нам ще про п’ятьох, що вижили в Бельзеці. Редер, виходить, був один з п'яти. Незважаючи на те, що йому було 60 років, його направили в робочу групу жидів. Кілька місяців він жив серед "безсердечних монстрів, які із садистською насолодою робили нечувані злодіяння", і пережив не менше 80 акцій знищення, що змушує сполотніти від заздрості Филиппа Мюллера й Симона Візенталя.

Одного разу "безсердечні монстри" послали Редера з есесівцем за покупками. По дорозі есесівець заснув і Редер утік.

Про квазі-диво повідомила 5 серпня 1993 р. монреальська "The Gazette":

"Одинадцятирічним підлітком Моше Пеєр не менше шести разів побував у ГК КТ Берген-Бельзен. І щоразу залишався живим, спостерігаючи весь жах умирання чоловіків, жінок і дітей, посланих з ним у ГК. До цього дня Пеєр не знає, як це він зміг пережити отруєння газом і не померти".