Ричард Харвуд - Чи дійсно загинули шість мільйонів?

До речі цей Герштейн був засуджений в 1946 р. за пересилку порнографічних матеріалів поштою, маленька дрібниця для ілюстрації його характеру.

Після того, як він написав свої меморандуми, було оголошено, що він повісився у камері тюрми Шерше Міді в Парижі.

У своїх спогадах Герштейн стверджував, що на протязі війни він передавав інформацію про масові вбивства жидів Шведському уряду через німецького барона, але з якихось незрозумілих причин його донесення були покладені під сукно. Він також стверджував, що в серпні 1942 р. він повідомив послу Папи Римського в Берліні про програму винищення жидів, але йому запропонували залишити будинок установи.

Меморандуми Герштейна мають фантастичні заяви, він пише, наприклад, про те, як він спостерігав масові катування (двадцять тисяч в один день у таборі Бельзен), він також описує візит Гітлера в концтабір в Польщі в червні 1942 р., хоч добре відомо, що Гітлер не відвідував цей табір.

Фантастичні перебільшення Герштейна зробили більше для дискредитації легенди про масові винищення, ніж якісь інші заяви. Берлінський євангелістський єпископ Вільгельм Дібеліус відізвався про ці меморандуми як «не варті довіри», (із статті Ротфельса «Свідчення очевидців про масові вбивства в газових камерах», надруковані у Vierteljahrshefte fur Zeitgeschichte, за квітень 1953 p.).

Вражаючий факт, що незважаючи на всі ці спростування, уряд ФРН випустив в 1955 р. видання другого меморандуму Герштейна для розповсюдження в школах (Dokumentation zur Massvergasung, Bonn, 1955). В ньому вони стверджували, що Герштейн користувався особливою довірою Дібеліуса і що ці меморандуми «правдиві поза всяким сумнівом». Це вражаючий приклад того, як необґрунтовані звинувачення про геноцид, що начебто мав місце при Гітлері, підтримується у сучасній Німеччині.

Історія про шість мільйонів жидів, начебто вбитих за час війни, була прийнята Нюрнберзьким трибуналом на базі заяв Вільгельма Хеттля. Хеттль був одним із помічників Ейхмана, під кінець війни він також працював на американську розвідку, і в додаток він займався письменницькою діяльністю, написав декілька книг під псевдонімом Вальтер Хаген. Хеттль також працював на радянську розвідку через двох жидівських емігрантів із Відня — Тергера і Вербера, які пізніше з'явились на Нюрнберзькому трибуналі у формі офіцерів американської армії. У своїй письменницькій заяві від 26 листопада 1945 p. він розповів, що Ейхман «сказав йому» у серпні 1944 р. в Будапешті, що шість мільйонів жидів було вбито, але пізніше Ейхман це заперечив на своєму суді. Враховуючи, що Хеттль працював і на американців і на совєти, це вельми дивно, що перша заява про масові вбивства була зроблена після війни.

Ми повинні підкреслити, що не існує жодного документу, який би доводив, що німці або планували, або проводили політику винищення жидів. У книзі Полякова і Вульфа «Третій Рейх і жиди — документи та нариси» (Poliakov, Wulf, «Das Dritte Reich und die juden Dokumente und Aufsatze», Berlin, 1955) — все, що вони зуміли зібрати, були твердження, зібрані або вибиті у таких людей як Хеттль, Олендорф і Вісліцені, останній — під допитами у радянській тюрмі. При відсутності будь-яких доказів Поляков вимушений був написати — «Три або чотири людини, які в основному бути втягнуті у розробку плану про повне винищення жидів, вже мертві і ніяких документів до нас не дійшло».

Вельми зручно. I це очевидно, що і «план», і ті «три або чотири людини» — всього лише туманні припущення з боку авторів.

Але документи, які збереглися, зовсім не говорять про винищення, i тут «дослідники» типу Полякова і Райтлінгера роблять зручне припущення, що ці плани і накази були виключно «усні». (Прихильники легенди про масові винищення вважають, що, враховуючи його злочинну суть, «наказ» був усним. Проте Гітлер підписав наказ про медичне умертвіння розумово хворих людей, який торкався десятків тисяч німців, а також наказ розстрілювати диверсантів союзних армій, що попали у полон, наказ розстрілювати пілотів союзників, які брали участь у бомбардуванні міст, наказ розстрілювати полонених радянських комісарів. Чому він тоді раптом вирішив, що наказ про винищення жидів, які де факто знаходились в стані війни з Німеччиною, повинен бути «усним»? Не виявивши письмового наказу, «історики геноциду» навіть звернулись до навмисно-неакуратних перекладів промов Гітлера. Але це просто несерйозно. Згідно їм, наказ про винищення жидів був оточений такою таємничістю, що його передавали тільки в усній формі, але все-таки вказівки про цю політику вони сподіваються знайти в промовах, які передавалися по радіо!)