Яцек Хуго-Бадер: Життя, то їзда

У Рафала було зміщення шийних хребців. Один з них був тріснутий. Хірург скріпив їх металевими стрижнями. Хлопець більше місяця лежав нерухомий в гіпсовому корсеті. Своїй дівчині казав, що дуже боїться, що якби вмів щось робити окрім того, що їздити на мотоциклі, то закінчив би кар‘єру і покинув би спідвей.

Лукаш Романек врізався в паркан під час фіналу особистого чемпіонату Польщі серед юніорів в 2002 році. Вибив чотири передніх зуби та отримав сильний струс мозку. В наступному році ще став юніорським чемпіоном Польщі, здобував різні нагороди, виграв турніри, але в гонках де їхав не тільки для себе, а для команди виступав все гірше і гірше. Цьогорічний сезон, взагалі, був для нього фатальним. Англійський клуб „Арена Есскес” розірвав з ним контракт через погані результати, а в Рибніку тренер випускав його на доріжку ледве в 5 заїздах з тих 50, що він мав їхати згідно сітки заїздів.

— Лукаш дуже добре стартував, — говорить тренер команди „РКМ” (Рибнік) Мирослав Корбель. — Почуття старту в нього залишилося. Якщо йому вдавалося зі старту захопити лідерство, то майже ніколи не віддав його до самого кінця заїзду. Але ніколи він не міг вже після падіння перебороти себе і перетнути траєкторію руху свого суперника, яка намагався обійти його по зовнішній траєкторії. В спідвеї в рамках правил такий „перетин” дозволяється, а Лукаш цього не робив, з’їжджав до „бровки” і пропускав противника. Утікав від нього!

— Можливо він не хотів ризикувати?

— Не можна в спідвеї не хотіти ризикувати! Без ризику нічого не буде. І думати не можна! Це не їзда на машині, де ти приймаєш рішення. Тут прийняв одне рішення, за п‘ять метрів вже зовсім інша ситуація, і, як наслідок, вже зовсім інше рішення треба приймати. Тут потрібно діяти інстинктивно, і коли ти після фінішу заїжджаєш в бокси, то не повинен знати, як проходив твій заїзд.

Робертові і Рафалові від тих випадків, що з ними трапилися, також з року в рік справи в спідвеї йшли все гірше і гірше.

— Лікарі, спеціалісти від спортивної медицини вже давно намагаються знайти цьому якесь наукове, обґрунтоване пояснення, — говорить Чеслав Черніцькі, 55-річний тренер, який зараз відпочиває від спідвею. Багато років був тренером Рафала Курманського в Зеленій Гурі, потім на протязі двох років, до червня 2006 тренував команди з Рибника, в якій виступав Лукаш Романек. Клуб ганебно виступав в Екстралізі, і п. Черніцькі був звільнений. — На мій погляд, ти гонщики, наприклад, як Курманські, які під час своїх страшних падінь не втратили свідомості, повинні одразу замислитися серйозно про завершення кар‘єри. Адже вони пам‘ятають усе, що з ними відбувалося. Усе страшне. Пам‘ятають біль і страх, відчувають у вухах хруст зламаних костей, а в очах бачать кров. Іноді я ловлю себе не думці, що спідвей — це не спорт, а корида. Бій гладіаторів. Тут тобі і ризик, і кров, і трупи… Публіка таке дуже полюбляє.

Дуже багато гонщиків перед важливими гонками та турнірами бачать кошмарні сни. Сниться їм заїзд, де вони падають і отримують важку травму. Вони просинаються з криком.

— Один раз у житті Роберт дозволив мені бути з ними під час гонки у його боксі, каже дружина Дадоса Агнешка. — Це було щось страшне. Коли він з’їжджав з доріжки, їхав до свого боксу та знімав шолом, то намагався не показувати мені своє обличчя. Воно було бордове, очі опухлі та жили наверху. Його страшно трусило. І коли виграв, і коли програв. Казав мені, що перед стартом дуже боїться, але коли відпускає зчеплення, то світ навколо нього ніби перестає існувати. Залишається лише доріжка та суперники. Навіть публіки на трибунах не бачить і не чує. Вболівальники його дуже любили, особливо за те, що любив ризикувати, немов, не рахувався зі своїм життям. Навіть коли не виграв, а програв, то до останніх метрів атакував неначе навіжений.

Роберта Дадоса та його двох братів записав до клубу в Люблині їх батько. Він був фанатичним вболівальником спідвею та першим механіком своїх синів. По життю в нього було невеличке, 10-ти гектарове господарство.

— Роберту було тільки 17 років, коли по нього приїхав якісь пан з Грудзьондза та забрав до свого клубу, — каже мати Дадоса, пані Малгожата. — Жахливо це було. Такий собі торг живим товаром, який був мій син. Клуби між собою про щось домовилися, президенти вдарили по руках і забрали від мене мого сина, але ж він ще був зовсім молодий…

— А пані не могла запротестувати проти цього?

— Він саме цього дуже прагнув. Він навіть школи кинув. Сказав, що школа йому хліба не дасть. Кожен раз, коли він мав падіння, я забороняла йому їздити далі, а він мене не це відповідав: “Маєте, мамо, дочок, їх і доглядайте”. З ним змалку щось таке неприємне відбувалося. Покусала його собака, потім кінь ногою копнув, потім впав до силосної ями. Якісь він був невезучий. Але нічого не боявся.