Дмитро Донцов: Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Цьому останньому моментові в творчости Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавних рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за.чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту між vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Цей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордости жовніра в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або згинути.

Я вже згадав про замилування поетки до середних і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичности тем поетки. Ця сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта 26тікати від самовдоволеного, оспалого голандського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті де – на думку Наполеона 27– можна було лише шукати за великим, – шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним “благоденствієм” власного оточення… Пояснюється ця екзотичність певно ще й сором’язливістю хисту поетки, що уникала називати річи їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.

Думаю, що уподобанням минулих віків, цим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчости: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, цієї вигнанниці модерного світа, що як і чудо, грало величезну ролю в житті наших предків. Цієї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. В одній своїй статті вона пише: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива”, що промовило б не лиш до її розуму, але й до її серця і фантазії. – “І вона має рацію!… їй треба наразі хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач” (Див. Л. У. – “Утопія в белетристиці”, “Нов. громада”, 1906, кн. 11 і 12). Модерне людство потрібує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом. І що дивного? Та ж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусень помилки! Скільки дитячого було в мріях альхемістів, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, по часті, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивости, лише на їх корисности для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхотних поривів?

– питається поетка, –

І відповідає:

А коли б і довела, волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом як болотяні вогники до загину, часом до діл, що, як діло Колумба 28, стають дороговказами в житті людства…

Нехай ця ілюзія – лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що “може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло”, але воиа не перестане любити – “те світло, що живе і без зорі!…” Читаючи ці віршики Лесі Українки, згадуєте Гюйо 29з його гімнами на честь ілюзії, цілу його філософію, що разом із Бергсоном і Джемсом 31започаткувала здвиг у дотеперішнім світогляді, збудованім на раціоналізмі.

Серед усіх злуд, що коли-будь грали ролю в суспільному житті, найважнійшою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Цей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну ролю в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили. На цім міфі збудовано середньовічне християнство, що перемінило думку про день божої ласки в день гніву, в день страшного суду. Ангельські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, “грядущий со славою судити живих і мертвих”, огнева генна – це був потрясаючий образ останнього виміру справедливості, остання надія покривджених. Цей образ останнього порахунку із зненавидженими силами тьми гартував непримиреність віруючих, консервував у серцях християн почуття незнищимого противенства до цього світу.