Дмитро Донцов - Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Подібною ж була роля ідей Енгельса 32і Маркса 33, ідеї Zusammenbruch-a міщанської суспільности. Ідея цієї “lutte finale”, як співається в “Інтернаціоналі”, – між пролетаріатом і буржуазією, – мала велике значіння для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху і римському імперіалізмові в пуницьких війнах, так само як і французькому революційному романтизмові кінця 18-го віка. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму і в цьому її епохальне значення для нас. В неї ходить при цьому про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить. Так як, наприклад, пророки російського месіанства – Тютчев 34і Блок.

Раз уявляє вона собі цей останній день в образі “дев’ятого валу” на морі, що наступає “плавким багаттям” на побережну скелю. Раз в образі повстання Спартака, то в формі “білої війни”, то ураґану, що нищить усе по дорозі, або – морської бурі, то знов в образі Самсона, що закопує себе під звалищами ворожого храму: все в формі катастрофи. Вона все марить про “бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть”, а день пробудження нації звістуватиме для неї “страшний… гук потужній і величний” того “світового органу”, що бачила колись у сні, – гук, який вона “видобути мусить, хоч слабою, та смілою рукою”, від якого

Цією ідеєю “великого визволення”, ідеєю “заграви кривавої” збагатилося наше убоге розуміння націоналізму одною з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що – одні лише вони! – здатні гуртувати і вести за собою маси. Інші – видумували досконалу “модель громадського механізму” і старалися переконати нас у його розумності і потрібності для людського щастя. Але своїми холодними образами не могли вони привчити нас кохати цю прийдешність “не тільки думкою, але й почуттям” (“Нова Громада”, цитований твір).

І інші, не тільки Леся Українка, – бачили подібні ж сни, але, як каже поетка: “ні сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично логічними”. В них повинна бути “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як це бувало у сучасників поетки), то це “не заражає читача” (ibid.). Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх “силою фантазії з великого… ланцюга еволюції” (ibid.) можуть лише натхнені почуванням легенди й образи, про які я згадував висше: ідеї раптового зриву, що внесла до нашої поезії перша Леся Українка. Лише вони збуджують у нас віру в чудо, запал боротьби, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан 35: “вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається” (On meurt pour се qu’on croit, et non pour се qu’on sait).

Думка “останнього бою” допровадила логічно до іншої – до ідеї безкомпромісовості. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільности: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; у горі – пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію “пролетарів усіх країв”. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й – угоди, потреба шукати союзників між іншим і в таборі противників. Тому співали інші про “червоний стяг” (Олесь), про “всесвітний пожар” (Семенко), про “гурт світовий” (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – “Тюремні сонети” XXIII, XLIII, XLV), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому “Славян усіх в одній сім’ї побачить” хотілося. Ба, ці нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! І він жертвував своє “серце чистеє” войовникам з тамтої сторони барикади. І він у посліслові до своєї найбільшої поеми, так висвітлював її ціль:

“Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом, пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться од моря і до моря Славянськая земля!”

Ці нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки. Людство поділене в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації, і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белямі є для неї “партацький твір”, а в соціалістичнім раю бачить вона лише “велику нудну казарму”, в якій їй робиться “душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешних людців” (“Нова громада”, ibid.). Для неї були важливі тільки такі категорії: “свій народ, чужий народ, своя держава, чужа держава, свої боги, чужі боги” (ibid.). І це майже в усіх її дотичних творах (“Роберт Брюс”, “Бранець”, “Оргія”, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,