“що принесла для Месії олії пахучої міру,
що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла”,
принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю “абстрактних” ідеалів, що як “Imperium Romanum” та “Italia fara da se” виривають великі народи з трясовиська самозакоханого квієтизму і лишають нам приклади найбільш героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.
Національна ідеологія Лесі Українки
Не можемо не добачити великої консеквенції в усіх цих ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистарчальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби, незалежний від того, чи вдасться його виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся боротьба приведе до якоїсь мети (“щастя всіх” тощо). Відтак унезалежнила вона свій постулат боротьби навіть від того, чи ця мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і ґлорифікація цього первісного елементу життя.
Викресана немов з одного куска бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас – щось зовсім нове. На місце пацифізму – поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах “поступу”, ні “загалу”, ні в “щасті” на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумував “кращі ідеали” – волюнтаризм. Замість харитативного жалю до подавлених, активну ненависть до переможців; замість так розширеного в нашій поезії роскошування в почутті жалю, насолоди у власних сльозах, ніцшианівське werdet hart! На місце холодного інтелектуалізму – релігійність фанатика; де досі вихідною точкою був біль і терпіння, принесла вона ображене почування і унесення горячкою боротьби. Способом там була – еволюція, в неї – революція. Оточення, для якого робила – були не “ближні”, а “дальні”, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. Її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. Її чесноти – не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхотність. Її ідеал – не Гарне (das Schöne), а Величне (das Erhabene).
Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як вязень, що марить у тісній камері про вікна без ґратів і двері без колодок,. не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого в ланцюги, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої як дикий звір нації, що своєю елементарною силою нагадував “aux armes!..” 1793-го року або знаменитої статуї Родена 36тої самої назви. Її поезії це був крик нової нації, що нарешті відшукала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо.
Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідною духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос цієї стихії, і її віру і злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу і розпач упадку, і її зловорожу усмішку і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: “або – або!” Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня 37або Рабле 38були енциклопедією 16-го віку. Як цей останній лучив собою з нашими часами Грецію і Рим, так творчість Лесі Українки лучила mentalite часів Мазепи і Шевченка із психікою нашої бурливої доби…
М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених в інших ідеалів видобути той великий пафос, створити ту творчу легенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між рілею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.
Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”
Читать дальше