Леся Українка - Поезiї

В тридев'ятiм славнiм царствi, де колись був цар Горох,

є тепер на господарствi мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край i вдовж, i вширшки, i кому яка бiда.

Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох, - всiх приймає пан ласкавий, тiльки треба мовить: "Ох!"

На зеленому горбочку спершу вiн людей приймав, потiм сiв у холодочку, звiдти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,

Ох зробив собi землянку,

Оха бiльше не видать.

Але хто те мiсце знає, де трухлявий пень i мох, той приходить i волає або й тихо каже: "Ох!"

Хоч би навiть ненароком теє "ох!" промовив ти, знай, що вилiзе те боком, - ворiття вже не знайти!

Бо затягне з головою трясовиця мохова i з душею ще живою пiд землею похова.

Пiд землею ж там - палати, де вольможний Ох сидить, гарнi, пишнiї кiмнати, срiбло-злото скрiзь ряхтить; дорогiї самоцвiти, наче зорi, миготять, скрiзь заморськi дивнi квiти, по клiтках пташки сидять; золотiї грають рибки в кришталевих скриньочках; i ведмедi ходять дибки в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать блиск i пахощi мiцнi, попугаї заторочать приказки якiсь дивнi.

I безглуздi очi втупить в тебе рибка, мов чига…

Тут ведмедiв гурт обступить, кожен лапу простяга, - той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! - кров одразу потече.

Бо крiзь бiлi рукавички враз проб'ються пазурi гачкуватi, мов гаплички, - так i вп'ються, мов щурi.

Тож, коли вже раз попався, - наче в пастку бiдна миш, - то сиди, мов прикувався, не рушай, мовчи та дишi

Вийде Ох: "Вiтай в гостинi!

Чи волiєш нам служить?

Чи волiєш, може, нинi головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден", - зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.

Стань на службу - подарують рукавички й жупанець, привiтають, пошанують, - тiльки ж там тобi й кiнець!

Вiчно будеш пробувати у пiдземному дворi, бiльш тобi вже не видати анi сонця, нi зорi.

Де торкнешся - всюди брами пiд замком та пiд ключем…

Десь далеко хтось часами озивається плачем.

Спiв на плач вiдповiдає, плач на спiв, так без кiнця…

Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця; коло неї там жар-птиця спiвом душу потiша, та сумна мiцна темниця, смутна в дiвчини душа.

Якби хтiв їй волю дати хто з хоробрих юнакiв, мусить перше розрубати сiмдесят ще й сiм замкiв…

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець, хай замки тi розрубає, - буде казочцi кiнець!

[7.III 1906]

Росла в гаю конвалiя

Пiд дубом високим,

Захищалась вiд негоди

Пiд вiттям широким.

Та недовго навтiшалась

Конвалiя бiла, -

I їй рука чоловiча

Вiку вкоротила.

Ой понесли конвалiю

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балi веселая

Музиченька грає,

Конвалiї та музика

Бiдне серце крав.

То ж панночка в веселому

Вальсi закрутилась,

А в конвалiї головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалiя:

"Прощай, гаю милий!

I ти, дубе мiй високий,

Друже мiй єдиний!"

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квiточку зiв'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобi, моя паяно.

Колись доведеться

Згадать тую конвалiю,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утiшатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квiточку зiв'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

Вiрш присвячено Т. Г. Шевченку.

Не вiн один її любив, вiддавна Україну поети славили в пiснях, немов "красу-дiвчину".

Вiд неї переймали смiх, i жарти, i таночки,

її байки, немов квiтки, сплiтали у вiночки.

Той в нiй давнину покохав, той мрiю молоденьку.

Вiн перший полюбив її, як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара, сумна, змарнiла, бiдна, для сина вiрного вона

єдина, люба, рiдна; хоч би була вона слiпа, калiка-недорiка, - мов рана ятриться в ньому, любов його велика.

Вкраїна бачила не раз, як тiї закоханцi надвечiр забували все, про що спiвали вранцi, i, взявши дар вiд неї, йшли до iншої в гостину; вони не знали, що то є любити до загину.

Вiн перший за свою любов тяжкi дiстав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла його любовi сила.

Того великого вогню i смерть не погасила.

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,