Дмитро Донцов - Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Якими наївними і пожалування гідними мусили здаватися Лесі Українці ці арґументування! Для неї питання, для чого треба поклонятися ідеалу визволення нації, було так само дике, як для віруючого католика питати, нащо він поклоняється Мадонні? Для неї нація повинна жити не для того, що це потрібно для якоїсь висшої цілі, а для того, що вона так хоче і більше ні для чого! Старе тертуліянове Credo, quia absurdum для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віка.

Коли безапеляцийність, самодостатність догматів її віри – була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите іґнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів “здорового розуму”. Той “пломінь непокірний”, що палив серце поетки, не давав їй думати про це все: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, “в руках невідомих братів” дійсно стало б “мечем на катів”. Цілу її захоплював патос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці “ту пісню безумну, що з туги повстала”, що “за скритий жаль помститись хоче”. Їй все одно, що ця вільна пісня “темнії хмари в хаос помішає”; що “вбогу хатину, останній притулок важкою лявіною скине в безодню”. Вона не знає навіть, “на щастя, чи на горе” тая пісня? Дарма, її вона із себе видобути мусить, “немов ридання що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця”. Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Вона не хоче убрати у віжки своє “непереможне безумство”, хоч і знає, що воно “людей заводить на роздорожжя страшні”. Хоч і прочуває, що на її шляху “може волі не буде їй до загину”. Хоч чує, що навіть

Для неї “irrational” і “deraisonable” не були синонімами, як для французьких енциклопедистів. Усім резонерам і прихильникам того, що “випадало”, могла відповісти поетка словами своєї улюбленої грецької пророчиці:

Що їй наказувала її ірраціональна, байдужа до наслідків, воля. Цей “мус” досягає у неї часом того степеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У “хвилини розпачу” вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, “аби лиш упала ся тюремная стіна”, в якій скніє нація. Нехай “зрушене каміння покриє нас і наші імена”, аби лиш вирости могли нові покоління, що не бачили би перед собою “камінний мур цвілий”, котрим “бридкі мозолі” від кайданів не нагадували б їх рабства… Коли в її попередних поезіях слідно було войовничий дух хрестоносців, то в сих, зроджених “хвилинами розпачу”, спалахують уже непевними огниками думки, що їх можна знайти і в безсмертного автора 15“Il Principe”…

І це не було припадкове! Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо “темним Середновіччям”, або в часи античного світа. В ту епоху, коли ще неподільно панували над людською совістю її засади, коли люде ще розуміли “красу змагання, хоч і без надії”, коли ще могли вірити contra spem, коли двигуном їх вчинків не було розмислене і холодне “ut”, лише вибухове, безкомпромісове “quia!”. Це була правдива “nostalgie du siècle quittè”, як сказав би Бурже 16.

– пише поетка і до цього віку вертає вона все. Її тягнуть до себе загадкові або криваві постаті Середних віків, як Данте 17, Жанна Д’Арк 18, Марія Стюарт 19. То знов поринає вона думкою до старого Єгипта або Риму, до фантастичної країни кримських ханів„ то знов до часів великої французької революції, де

де

де

ніж роки, проведені де-інде… Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повної чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастий гартувалися міцні душі, коли житгя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого, того divin imprevue, за яким зітхає Стендаль!