Дмитро Донцов - Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

коли

Коли про цих борців “ніхто не знав, де й як вони лягли”; коли “ішли усі, жінки і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома…” їй усе мариться “меч политий кров’ю”, або “зброї полиск”, вогонь, на якім “жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Рука її все “стискає невидиму зброю”, а “в серці крики бойові лунають”. Вона все снить про якусь країну, де “люде… гинуть у тяжкому лютому бою”, де “панує… смерть потайна”; про легенди “закрашені у густу барву крови”, де “річ іде про жертви та кривавії події”. Свої пісні вона рівняє зі спогадами “смутними і кривавими” забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі – з “кривавим змаганням”. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як

Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як “на білих крилах червоніла кров”.

Кров, кров і кров! – ось що бачила в своїй надлюдській імаґінації на рідних степах українська Сивілла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові ніжність, чутливість і мягкість її віршам!

Звідки взялися в неї ці ноти в тодішні часи, задовго перед війною, ба навіть перед першою революцією на Сході Європи? Чим пояснити це дивне роскошовання жінки в таких настроях?

Що крилося за тим? Передовсім – величезний дар провидження, але не лише це!

З жахом, а може й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю. Кров освячує всяку ідею, настілько гарну, щоби за неї накладали життям…

каже Монтаняр в одній її драмі (“Три хвилини”). “Я думаю” – говорить він далі що й

Звертаючись до своєї сучасности, він питається в свого в’язня жирондиста, яку ідею репрезентував Люї Капет?

Кров пролита в боротьбі – лише має викуплюючу силу для нації і ідеї. Сама ж ідея – так як її розуміли її сучасники, не підперта чином і жертвами, для поетки – є ніщо! Але їй імпонує лише добровільна жертва, терпіння, натхнене великою ідеєю, коли свідомі свого посланництва morituri – “по волі квітчаються терном”. Для неї “путь на Голготу велична (лиш) тоді, коли тямить людина, на що й куди вона йде!”

– до тих має поетка лише жаль і погорду, до припадкових героїв революції. Її серце не б’ється для тих, що терплять пасивним терпінням, що упідлює душу. А той розслаблюючий гуманітаризм, від якого не були вільні навіть найбільші з сучасних поетів і яким були перейняті, наприклад, твори Діккенса 9, Бічер Стоу 10, або Les Misèrables Віктора Гюго 11, не знаний їй. Вона не вірить, що може вдіяти щось “раб принижений нещасний, як буде проповідь читать своїм панам”, апелювати до гуманности переможців. Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тілько вона розуміла її по своєму. От так менше більше, як середновічний лицар, що вважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами.

Але любові лагідної й тихої, що “повинна буть як сонце, всім світити” – вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди, як не терпіла Міріам друзів Месії, “що тричі одрікались од нього”. ці філософи, що цуралися активної любові, що радили “не рватися до мученських вінців, а тихим послухом служити Богу” – мало імпонували їй. Вона без милосердя картала їх, цих лицарів компромісу, що так нагадували тих дантівських ангелів, “що жили самолюбно, ні вороги, ні вірні Богові”, що допроваджували штуку віддавати боже Богові, а кесареве кесареві до віртуозності, а котрими, аж роїлося тодішнє українство…

Колись і її вабила інша муза, “легка, прозора, блакитна і невиразна як мрія”. Колись “братняя любов” була й її “наставниця єдина”, але її – “любов ненависті навчила!” Вона хутко побачила, як “гинуло найкраще” та “як високе низько упадало”, що “хто хиливсь найнижче, того найбільш топтали”, що потульність не знайде нагороди ні на сім, ані на тамтім світі і тоді в неї “спалахнула ненависть до тих, що нищили її любов!”