Дмитро Донцов: Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Відтоді гаслом її творчости стали знані слова Ніцше: “Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних”. Сеї засади вона вже не відречеться до кінця. Ніщо її вже не натхне опріч “помсти лютої жаги”. Своїм словом хотіла б вона “розтроюдить рани в серцях людей, що мохом поросли”, “ударить перуном в заспані серця, спокійні чола соромом захмарить, і нагадать усім, що зброя жде борця”. Її смутить, що її слово не “твердая криця, що серед бою так ясно іскриться”, що воно не “гострий безжалісний меч, той, що стина вражі голови з плеч”. Вона мріє про “местників дужих”…

Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновійшій формі “фашизму” справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні.

Читаючи ці прокляття, заклики і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, “що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити”, а тепер сяючі “диким блеском”; “і руки ті не учені до зброї, що досі так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки”, а що “тепера зводяться від судороги злості” і уста, “що солодко співали й вимовляли солодкі речі”, а що тепер “шиплять від лютості”, і голос, що “спотворився неначе свист гадючий!”

На вид цього пароксизму гніву тратиться почуття сучасности. Здається, що ніколи не було двохсот років національного приниження, що виховали цілі покоління рабів. Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ця слаба і недужа жінка!

Ця її віра так відріжнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринацятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою наука Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра 12? Духовна аскеза – і Лютер 13, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро – і Торквемада 14? Катакомби – і хрестові походи?

Серед цих двох бігунів, безперечно до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви. В ній вона бачила своєрідну сполуку римської virtus з тим поняттям гетерономної моралі, яке є найбільш маркантним об’явом християнської етики. Ця етика не визнавала ні евдемонізму, ні утілітаризму, ні жодних доведених розумом, обґрунтованих логікою норм. Тут не було жодного “чому?” і “по що?” Замість довгих пояснень, що в інтересі самої одиниці не чинити іншому того, що їй самій не мило, християнська етика знала коротке і без апеляційне: „Не убий!” і інші аналогічні приписи десятьох заповідей. Для неї існували лиш абсолютні самовистарчаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблагане: “мусиш!”. Це ж були і засади Лесі Українки. В своїй розвідці, присвяченій баптистам, вона особливо прихиляється до них за їх науку чинити “не по розуму, а по вірі”. А Левіт у драмі “На руїнах” проголошує:

До цієї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до христіянства конаючий Рим: ідею virtus , високо розвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: “vim vi repellere licet!”. З одної сторони це був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотні тисяч хрестоносців кидати своє майно і родину і гонити на край світа рятувати Гроб Господень із криком: “Deus lo vult!”. З другої – це була кров пролята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони – аскетичний екстаз, з другої – реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи.

Цю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або мальтейський лицар, готовий був проляти кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося. Роздвоєні душі її сучасників шукали різних санкцій і оправдань для свого націоналізму і знаходили їх: в інтернаціональній ідеї, в “законі” множини форм людського генія, в “розумності”, в “конечності” для “поступу” дати виявитися кождій національності у власних формах, в “інтересах культури”, в вимогах педагогіки, навіть у “добре зрозумілих” інтересах переможців. Поети – в ідеалі “правди і справедливості”, в “щасті всіх”, що можливе лише у визволеній нації.