Дмитро Донцов: Поетка українського Рісорджіменто (Леся Українка)

Д’Оревілі 1і Пшибишевський 2готові були клячати перед Люципером, аби він їм допоміг вирватися з одурюючих обіймів закам’янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінґ 3шукав рятунку від роз’їдженої рефлексіями Європи в суворих “законах джунглів” і пять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше 4викликав дух Чезаре Борджіа 5, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілостности видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнанні з пігмеями його покоління. Сорель 6впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і пролетарів, бачучи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергсон 7проповідував філософію інтуїції.

Це все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського “я” за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізнійше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з ії сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона.

Ці сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх трицятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Це був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, “червоних оргій”, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося

Про це покоління писала вона:

Це був час “лицарів без спадку”, коли проповідь вождів громадської думки пригадувала поетці “порікування дрібних кам’янців” на побережу, що “наводило оспалість і досаду”. Коли

коли

З солодкавого народолюбства і засадничого пацифізму гадали сучасники поетки викувати тую національну свідомість, що вивела б народ на шлях визволення. Вони вірили в автоматичний розвиток подій, що допровадить до здійснення їх ідеалів. Вірили в те, що “згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці”, що воскресне Бог і розточаться врази його так самісінько, як майже дві тисячі літ тому, без усякого співділання віруючих…

Вони так були переконані у непомильности своєї науки, так звикли бачити в розпущенім водою вині своїх слів всевикупляючу кров, що зачали плутати одне з другим; забуваючи, що дійсно викупляючу силу для народів, як і для людськости, все мала тілько кров!

Про це їм і нагадала Леся Українка! Її обнята тривогою душа чулася чужою в ідейній бідермаерівщині тих часів. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх – у півсні – снували її сучасники поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В непогамованім пориві, що захлиснувався в нестримливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою цю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу.

Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія – це було щось подібне до ґвалтовного і понурого Dies irae , dies illa . Лемент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду. Як та кітка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруженнє спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, – привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари “страшної і невсипущої війни”, “страшної і невблаганної” борні. Збіжа урожайного краю йшли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу… Або ще гірше, навколішках перед тріумфуючим наїздником бачила вона його, з терновим вінцем на зігнутім чолі і зі сльозами каяття на помутнілих очах.

“Es gibt etwas Weiseres in uns, als der Kopf ist” – сказав Шопенгауер. Це розуміє кожда жінка ліпше, ніж хто будь інший, це розуміла Леся Українка краще, як яка будь інша жінка, і власне це “щось”, що є мудрійше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед. Вона неначе чула наближення тих нових скифів, “с раскосыми и жадными глазами”, яких оспівував їх поет Блок 8, смакуючи ту хвилину, коли конаюча Європа віддасть останній віддих у “тяжелых, нежных” лапах нових вандалів. Вона майже фізично чула цю “тяжку лапу”, піднесену над нацією, дарма що її земляки складали на ній повні пошани поцілунки. Бачила незлічимі орди варварів з півночи, що сунули на край, як оспівана нею Касандра, що задовго до облоги Іліону бачила на гладкім морі “чорні кораблі”, що “хвилю стерном розтинали”, та як “на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви”. В смертельнім страху за націю бачила вона вже цілком близько цю хвилину порахунку, і нам, сучасникам вогневого хрещення нації, мимоволі пригадуються її вірші про ту “війну страшну і невблаганну”,