Олег Ольжич - Дух руїни. По сторінках історії

Навіть без збройного завоювання влада грошей і економічне панування можуть нав'язувати чужорідний вплив і викликати хворобу позбавлення коріння.

Врешті, соціальні стосунки всередині однієї й тієї ж країни можуть бути небезпечними чинниками позбавлення коренів. У наших краях, у наші дні, без усяких завоювань, існують дві отрути, що розповсюджують цю хворобу. Перша — гроші. Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають, замінюючи всі рушійні сили одним бажанням — заробляти. Воно без зусиль перемагає всі інші, оскільки вимагає значно менших зусиль уваги. Немає нічого яснішого й простішого, ніж цифра.

(...) Другим чинником втрати коріння є освіта, так, як її розуміють сьогодні (...) У наші дні людина може належати до так званих освічених кіл, не маючи, з одного боку, ніякого уявлення про людське призначення і, з іншого, не знаючи, що не всі сузір'я видно у будь-яку пору року (...) Те, що сьогодні називають «освічувати маси», означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може містити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки у пам'ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладють їжу у дзьоб пташенятам » 17.

Неважко уявити, яких масштабів набрало знекорінення внаслідок нашого колоніального минулого і яка його інерційна сила (не кажучи вже про нові, «модерні» чинники). І тут треба враховувати, що «критична маса» знекоріненості впливає і на характер укоріненості, на комплекси «укоріненої» частини людності. Це могло б бути предметом окремої розмови. Зауважу тільки, що звуження сфери укоріненості в суспільстві ставить під загрозу перспективу всякої конструктивної національної дії і парадоксальним чином штовхає діячів на неадекватну політичну поведінку, зокрема на агресивність, незгідливість, авантюризм — усе, що випливає з ототожнювання тільки власної особи з національною справою, баченням її тільки під своєю егідою. Це — великоманія з комплексу неповноцінності. На її вияви наші дні особливо щедрі — згадаймо хоча б хроніку політичних подій останніх трьох років. Але це, знов-таки, і давня хвороба. Цитую з названої праці Богдана Цимбалістого уривок з Послання митрополита Андрея Шептицького до духовенства (1941 року): «...Навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновку, що є в душі українця глибока і сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоби та держава була конечно такою, якою її хоче мати партія чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення межи собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну партійну справу? Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні? Нетерпимість супроти "інакомислячих" гетеродоксів, поняття ортодосії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим феноменом, що можна було поважно побоюватись за майбутнє України» 18.

Сказано понад 60 літ тому, в конкретній ситуації Другої світової війни, німецької агресії та боротьби між бандерівцями, мельниківцями й іншими політичними «силами», як тепер кажуть наші діячі, — в ситуації, яка, здавалося б, нічого спільного не має з нинішньою, в незалежній Українській Державі. Але в нашому політичному житті бачимо майже те саме: взаємна ненависть, боротьба на знищення — під заклики до єднання, звісно — єднання під одним об'єднувачем, і саме ним, ніким іншим. А ось ще давніше: 20-ті роки минулого століття, в радянській Україні. Тут уже не митрополит Андрей Шептицький намагається врозумити, а, навпаки, більшовицька партія роздмухує усобиці. І Микола Куліш пише Аркадієві Любченку (9.10.1925): «Од тупих Майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний... І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу» 19. Слова моторошні, але їх мусимо пам'ятати так само, як і не менш зболені й щирі протести багатьох видатних українців проти «плачів» і «сліз», проти пораженства, дефетизму, песимізму... Такими є полюси, що визначають історичний обсяг цієї нашої національної проблеми. Вона ще далеко несповна усвідомлена й вивчена. Протягом багатьох десятиліть її обговорювано переважно в колах політиків, публіцистів і науковців української еміграції — в самій Україні, за радянських часів, для цього не було умов, або ж її трансформовано в пропагандистський варіант шельмування різних форм «українського буржуазного націоналізму» з неодмінним підкресленням і використанням нескінченних чвар між самими націоналістами. Нині в Україні не бракує апеляцій до окремих мотивів на цю тему, але вони мають переважно принагідний, емоційний або публіцистичний характер. Але є і приклади звернення до неї в поважних дослідженнях. Хотів би назвати книжку Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення» (Київ, 2000). Серед цих парадоксів — і неадекватні самооцінки, самостереотипи українців, і перекладання вини за свої поразки виключно на « ворожих » сусідів тощо. Добре обізнаний з українською та європейською націологією, автор прагне до збалансованих оцінок складних проблем.