Олег Ольжич - Дух руїни. По сторінках історії

Але чи не найбільш «шокуючим» був проігнорований українськими патріотами (і досі багатьма з них ігнорований!) виступ Юрія Липи в обороні українських соціалістів доби Визвольних змагань. «Українські соціял-демократи, а навіть соціялісти-революціонери, були відрадним явищем в расі в порівнянні з анархічними ліриками, дон-кіхотами. Соціялізм витягнув інтелігентів із їх затишків і зв'язав з масами. Та й масам пригадав, що бути українцем — не значить лише читати книжки, співати й деклямувати. Крім того, дав провідників, що хоч трохи були обзнайомлені з рухами мас». І далі: «... імена цілого ряду українських соціял-демократів і соціялістів-революціонерів зостануться в історії як постаті патріотів власної раси» 13.

Ці думки різко контрастують з емігрантською традицією (перейнятою тепер багатьма і в нас) зображати всіх соціалістів вільними чи невільними підсобниками більшовиків і прямо-таки «гробокопателями» України...

Не знати, чи Олег Ольжич читав «Призначення України» Юрія Липи (хоч важко уявити, щоб не читав), але його розуміння чинників «руїни» здається трохи полемічним щодо Липи — швидше, мимоволі полемічним.

Хоча в умовній часовій інверсії можна сказати, що Юрій Липа був почасти полемічним щодо Олега Ольжича. Це не дивно: тема давня, складна й традиційно дискутована.

Зокрема, було немало більших і менших зусиль вивести її з суто історично-політичної та моралістичної площини у сферу етнопсихології та геопсихології. Почасти я про це вже згадував; можна сказати, що й «расова» орієнтація Юрія Липи якоюсь мірою до цього причетна, хоч у нього «раса» невіддільна від історії та політики. (Я не випадково термін «раса», коли йдеться про Юрія Липу, беру в лапки: доводиться застерігатися від ототожнювання раси як наукового поняття з ключовим терміном націонал-соціалізму: Юрій Липа говорить швидше про ментальні особливості українського етносу, хоч і абсолютизуючи та часом ідеалізуючи їх, але не вивищуючи над гідностями решти людства).

До поважних наукових праць на цю тему належать «Формація української нації» Вадима Щербаківського (Прага, 1941), «Геополітичний аспект в характерології української людини» Олександра Кульчицького (Сарсель, 1952); ще раніше її порушував Дмитро Чижевський у статті «До характерології українців» (Slawische Rundschau. 1937, ч.4 ). Ці поважні автори свої наукові концепції розвивали поза річищем політичного прагматизму, чого не скажеш про численні популярні публікації українських емігрантів. Окремо слід назвати непересічну книжку д-ра Юрія Русова «Душа народу і дух нації» (Філадельфія, 1948), в якій автор використав і свої раніші публікації. Тут відомий науковець-природознавець виступає і як пристрасний політичний публіцист (подібно до Юрія Липи, хоч і не так масштабно). Цікавою є його спроба пізнати «душу» українського народу крізь призму його мистецтва й літератури, а «дух» нації побачити в державотворчих ідеях та лицарських традиціях; щоправда, в обох випадках маємо багато спрощенства й риторики. Але можна задуматися над таким застереженням: «Кардинальною хибою і то дуже шкідливою є узагальнення вдачі українського народу. Ця засаднича хиба веде до того, що українці весь час скиглять, що немає "об'єднання". Цей плач і розпука, такі милі Українцям отарного ґатунку, є основані на помилці» 14.

Натомість Ю. Русов уважає, що «механічне об'єднання ріжнорідних елементів, не об'єднаних у гармонійне ціле одним духом, одною ідеєю (виділено в оригіналі. — І. Д.), дає не життєздатний організм, а нежиттєздатну потвору». І далі: « Український нарід не є одною недиференційованою отарою-масою, в якій всі індивідууми мають однакові смаки, однакові вдачі, однакові прагнення. Як і всякий інший нарід, він складається з кількох рас, представлених у певних пропорціях» 15. (Автор застерігається: «Термін "раса" вживаю як поняття біологічне і психічне»).

Конкретизуючи свою думку, Ю. Русов говорить про «чотири основні первні нашого народу», які, гадає він, найповніше виявилися в постаті й творчості Тараса Шевченка: «нордійський» (« могутність і пробойовість»); «динарський» («хліборобська ідилія»); «середземноморський» (естетизм); «остійський» (сентиментальність і «розуміння простих переживань» ) 16. Звичайно ж, у таких спробах систематизації неосяжного і «непіддатливого» етнопсихологічного матеріалу важко уникнути схематизму...

Однією з найцікавіших публікацій на тему політичного розбрату українців була брошура Богдана Цимбалістого «Тавро бездержавности» (Джерсі-Сіті, 1982; перевидано: Київ, 1994). Гірко читати зовні спокійні, але внутрішньо переживані, зболені розважання Богдана Цимбалістого про ту негативно-багатющу спадщину історичного поневолення, що інерціювалася в психологію розбрату, взаємонищення, донощицтва, зрадництва, ненависті до власного кореня й роду, недовіри один до одного і невизнання влади своєї, а тільки чужої — згадаймо Лесю Українку: