Олег Ольжич - Дух руїни. По сторінках історії

На таке оскарження власного народу мали моральне право лише ті, хто віддавав йому свою працю і життя як свідчення великої любові і невід'ємної належності до нього. Кожен народ мав таких оскаржників і завдяки їм «різьбив» (Ольга Кобилянська) себе. В Україні традиція національної самокритики йде ще від літописців, а біблійної висоти сягнула у великих поетів — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Михайло Драгоманов надавав їй раціоналістичних підстав. Драматичного, а часом і апокаліптичного характеру набирала вона в поетів і публіцистів доби Визвольних змагань, у політичних емігрантів.

Богдан Цимбалістий виводить її в інший канал. Він не памфлетист і не публіцист, не емоційний максималіст і не темпераментний пророк — він спокійний і тонкий аналітик, вдумливий і «терапевтично» настроєний психолог; в його тональності й насиченості тексту відчувається школа західної соціальної психології та соціології, а не лише ерудиція. У нього немає гніву і зневаги, є гіркота розуміння і щирість зичливості. Навіть коли йдеться про «чисто звірячу антипатію» (вираз В. Липинського) наших політизованих людей одних до одних як крайній вияв відсутності громадянської культури та політичної зрілості. Уважний аналіз нашої давнішої і ближчої історії давав Богданові Цимбалістому можливість побачити в середовищі українців і елементи цієї культури та цієї зрілості — чи наближення до них.

...Я коротко означив лише деякі віхи в традиції осмислення в науковій літературі та публіцистиці теми «руїни» та політичного розбрату в нашій історії. Можна було б залучити набагато більший матеріал. Зокрема і з нашої класичної художньої літератури та літератури радянської доби й емігрантської. Дуже загально можна сказати, що за всієї різноманітності, а часом і суперечливості, аж до взаємовиключності, інтерпретацій переважає тяжіння до двох підходів: шукати причини української несконсолідованості або в ментальності етносу (геопсихічно зумовлений індивідуалізм), або в історичній спадщині (бездержавність, колоніальний гніт). Зрештою, обидва чинники взаємодіють, зумовлюючи звуженість поля дії сильної національної ідеї.

Тут природно виникає спокуса заперечити: скільки ж можна говорити про бездержавність, коли ми вже 16 років маємо незалежну українську державу?! Але, по-перше, що таке 16 років проти багатьох сотень літ під Польщею, Росією і «трохи» Австрією, Угорщиною, Румунією? Можна подати й такий коректив від Вячеслава Липинського — думка наче парадоксальна, але й над нею варто зупинитися: «...Держава завжди була, єсть і буде на Україні (! — І.Д.). Але тільки в деяких коротких історичних добах держава на Україні приймала за свою ідеольогію (виділено у Липинського. — І. Д.) — національну ідеольогію місцевого громадянства, одмежовувалась територіяльно од інших держав і в той спосіб ставала Державою Українською. Центр державної влади не лежав на українській території. Серед людей, які творили на Україні державу, не було українського патріотизму, тобто свідомости своєї української території». Щодо територіального патріотизму ми вже говорили — він має бути насичений і одухотворений переживанням землі як колиски народу, переживанням історії, культури народу.

Щоб зрозуміти глибину і тривалість дії колоніальної спадщини та способів її подолання, нам би варто звернутися до історичного досвіду деколонізації народів Азії, Африки або й Латинської Америки. Не шукаючи там якихось рецептів, а просто, щоб побачити самих себе в інших ракурсах, послухати думки плеяди їхніх визначних мислителів і лідерів національних відроджень. Та й у «старій» Європі варто декого послухати.

Ось, скажімо, Сімона Вейль, авторка славетної праці «Укорінення», виданої (через півстоліття) і в Україні, але мало ким прочитаної, — в ній ідеться прямо-таки про «наші справи»! Читаємо, наприклад: «Укорінення — це, мабуть, найважливіша і найменш визнана потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Така укорінена людина — основа нації. Але в історії поряд з природним і соціальним процесом укорінення людей відбувається і протилежний — антисоціальний і протиприродний — процес розкорінення, втрати коріння. Він ніколи не буває добровільним, хоч і може таким здаватися. «Позбавлення коріння відбувається щоразу за воєнних завоювань, і в цьому сенсі завоювання майже завжди — зло. Позбавлення коріння мінімальне, коли завойовниками є переселенці, які облаштовуються у завойованій країні, змішуються з населенням і самі пускають коріння. Так було з еллінами в Греції, кельтами в Галлії, маврами в Іспанії. Але якщо завойовник залишається чужинцем на території країни, володарем якої він став, тоді позбавлення коріння стає майже смертельною хворобою для поневолених народів. Найгострішого стану вона набуває у разі масових депортацій, як це було у Європі, окупованій Німеччиною, чи в Нігерії, чи за грубої відміни всіх місцевих традицій, як у французьких володіннях в Океанії (якщо вірити Ґоґену і Алену Жербо).