Олег Ольжич - Дух руїни. По сторінках історії

До з'ясування позиції Драгоманова в політичних суперечках того часу звертався молодий дослідник Юліян Охримович, який, учителюючи на Миколаївщині, став жертвою чекістів восени 1921 року — на 29-му році життя. У праці «Розвиток української національно-політичної думки (від початку XIX століття до Михайла Драгоманова)» він, зокрема, докладно зупиняється на ставленні Драгоманова до загальноросіиського революційного народництва і на стосунках з окремими його діячами. Стефанович, Лизогуб, Дебогорій-Мокрієвич, Кибальчич, Желябов — найяскравіші провідники революційного народництва — були українського роду, деякі з них, як-от Желябов, мали виразні українські симпатії, проте навіть не спробували створити окремий рух або ставити вимоги визволення України й загинули хоч і героїчно, але безплідно для України. Більше того, вважає Драгоманов, їхня боротьба і смерть пішли «в користь підновлених теорій бюрократизму та обмосковлення, свойого роду Катковщини, в блянківському чи марксівському плащі». Характерно, що самі революційні народники до певної міри відчували свій «гріх» перед Україною. В усякому разі, можна це сказати про Желябова, який у листі до Драгоманова наприкінці 70-х років жалкує, що не вдалося створити окремої соціалістичної організації, яка працювала б на користь «рідної України», вимагала б її визволення, — але частину вини за це покладає і на самих українців: «Де наші Фенії? Де наш Парнель? » (борці за незалежність Ірландії). Власне, сам Драгоманов писав про це ще виразніше: «Належить признати, що вина того промовчання (оминання українських національних вимог. — /. Д.) й майже безплідної погибелі стількох синів України падає в значній мірі на слабості й помилки представників українського народництва», на «атрофію політично-соціяльних змагань у так названих "українофілів"» , які, на думку Драгоманова, відступили від поглядів кирило-мефодіївців і Шевченка, «виключили політичне українство», «зійшли знову на манівці безполітичності» й тим самим « принесли нам другий розлам української інтелігенції, анальогічний до розламу 20-30-х років» 6.

Михайло Драгоманов прагнув вивести українство на терени «правдивої світової людськості», одначе гостро виступав проти «фальшивих всесвітників», які заперечують національності й мови, але... тільки чужі, не свої — свої ж хотіли б нав'язати всьому світові. Такими були, наприклад, ті німці, які радили чехам задовольнятися німецькою мовою. А в праці «Историческая Польша и великорусская демократия» він показував, що противники українства, які послуговуються всесвітністю, — зовсім не космополіти, а «московські національники».

Багато які погляди Михайла Драгоманова, насамперед його заперечення безґрунтовної патріотичної риторики, намагання поставити українську справу на ґрунт європейської науки, викликали неприйняття сучасників і пізнішого («вісниківського») покоління. Він і сам був незмирливим публіцистом, часом доктринером, даючи поштовх тим «розламам» серед української інтелігенції, проти яких виступав.

Одначе разом з тим він подавав і приклад широкого, всебічного підходу до з'ясування складних проблем, приклад толерантної полеміки з людьми, поглядів яких міг не поділяти в чомусь конкретному, але в щирості української постави яких не сумнівався. Такими були, скажімо, його голосні свого часу «Листи на Наддніпрянську Україну» — відповідь на «Листи з Наддніпрянської України» д. Вартового (Бориса Грінченка). Вперто і дошкульно полемізуючи з Грінченком, він водночас шукає точок порозуміння з ним. Заперечуючи Грінченків поділ української інтелігенції на «українофілів» і «свідомих українців», він добачає інший: на «українських націоналістів» і «українських гуманістів», однак робить висновок: « Між такими тілько групами можливий і принципіяльний спор, при котрому треба пам'ятати, що обидві групи однаково свідомі Українці (виділено у Драгоманова. — /. Д.), а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи своїх тенденцій. Звісно, сей теоретичний спор може і мусив би не перешкоджати демократично-поступовим елементам в обох поділах виступати солідарно в громадській праці» 7.

Цікаво, що, провадячи гостру полеміку з галицькими москвофілами, він застерігає українських інтелігентів від «фанатичного анахтемування », схиляючи до посутнішої доказовості й конкретнішого підходу, оскільки й табір москвофілів не такий уже й однорідний.

Найвищий доти спалах політичної боротьби серед українства припадає на добу Визвольних змагань та роки після її поразки. Здавалося б, той унікальний історичний шанс, який тоді Україна мала (як писав пізніше Юрій Яновський, птах історії тільки раз сідає на плече), повинен був об'єднати українців у спільному зусиллі. Потребу цю розуміли діячі Центральної Ради. Послухаймо Михайла Грушевського: «У таких грізних обставинах було ясно, що тільки міцне об'єднання всіх українських сил коло охорони Української держави та її демократичних і соціальних здобутків може вивести Україну з її небезпеки. Це зрозуміли й ті групи, які поставили над усе завдання моменту — збереження української державності й самостійності. Відложивши різниці в приципіяльних поглядах і відносинах своїх до тих чи інших конкретних актів українського правительства, вони рішили всіма силами підтримати його і Центральну Раду та захистити їх від усяких потрясінь » 8. Але ця згода тривала недовго (тільки до найбільших «потрясінь»); до того ж, вона не охоплювала всі політичні сили в Україні, де діяли і більшовики, і російські монархісти, і різнобарвні анархісти та автономні отамани. За умов послабленої національної ідентичності, нерозвиненого (в масі) самоусвідомлення (« ми... тутешні») соціальні інтереси й стимули (нерідко оманливі) вкотре виявилися дужчими за національні, а поєднати їх не вдалося. Отож, цей період і наступний став роками запеклої полеміки між українськими політиками й ідеологами, в яких чи не кожен намагався в усіх бідах і поразках звинуватити своїх опонентів і виправдати себе. Досить згадати хоча б протистояння Петлюри й Винниченка.