Олег Ольжич: Дух руїни. По сторінках історії

Скріплення сили УВО і зріст Організації не дають спокою тим, що їх дух є руїна. В 1925 р. постає так зв. ЗУНРО — Західно-Українська Народна Революційна Організація, що визнає президента Петрушевича і стає... передовиком більшовизму на ЗУЗ. Творці її хоч посідали великі можливості, зокрема розбудовані зв'язки за кордоном, довго не гриміли у світі. Скоро розвалилася вона у взаємній гризні та в безплідній балаканині.

Тим часом УВО, керована досвідченими провідниками, повела енергійну та систематичну акцію низкою відважних революційних чинів в літах 1924-1926, приковуючи до Організації думки й почуття всього живого в українстві. УВО, зростаючи чисельно й морально, скоро дозрівала до свойого перетворення у всесторонньо-політичну організацію — ОУН.

Рух, аналізуючи нашу історію, а зокрема, причини поразки в останній визвольній війні, свідомо кладе в свою основу ідеї й принципи, що мали творити зовсім нову духову дійсність і бути запорукою успіху в боротьбі нації за свою мету.

Партикуляризмові та загумінковості тодішнього українського громадянства протиставляє він свою всеукраїнськість, доривочним та кволим спробам протиставляє тезу про тяглість Національної Революції, демократичній чорній раді української політики — ідею вождівського монократизму та провідницький принцип, а хаосові й анархії загалу — тверду вояцьку карність свойого членства, готового іти без надуми на смерть на кожний наказ Вождя й Організації.

* * *

Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні.

1940-1941

«Дух руїни. По сторінках історії». Прага, 1940; журнал «Україна», 1947. Скорочено.

Те, про що говорить Олег Ольжич, — самовбивчий український розбрат — болить нам, боліло поколінням наших предків і, здається, болітиме нашим нащадкам, бо поки що не видно твердої надії на глибоке одужання.

Прагнучи осягнути масштаби, чинники і механізми цього дивовижного явища, Олег Ольжич як добрий знавець історії простежує еволюцію українських усобиць від династичних заколотів княжої доби до виявів соціальної анархії та ідеологічної шизофренії XX століття.

Я не буду зупинятися на Ольжичевих оцінках окремих діячів та політичних рухів: тут у нього свій погляд, з яким можна в чомусь погоджуватися, в чомусь — ні. Набагато важливіше інше — як він бачить масштаби, імпульси й чинники цього, на диво тривалого, ніби непозбутнього феномена української історії, що його він називає «духом руїни», посилаючись на відому добу Руїни після смерті Богдана Хмельницького. (Пізніше Євген Маланюк писав про «демона руїни», а ще: «Дух руїни — це був старий, навіть древній дух цієї безверхої землі» 1).

Олег Ольжич схильний ототожнювати «дух руїни» з «духом степу». Справді, в українській історіографії та націології «руїну» не раз пов'язували зі «степом»: то в сенсі впливу на життя народу постійних небезпек і розрухів, що їх спричинювали кочовики, руйнуючи усталені форми суспільного побуту, то в сенсі «геопсихології»: впливу степу на українську ментальність, відзивну, мовляв, більше на індивідуалістичну розгульність, ніж на колективістську дисципліну. (Щодо геопсихології, то пізніше Іван Рибчин у брошурі «Геопсихічні реакції і вдача українця», виданій 1966 року в Мюнхені, ґрунтуючись на ідеях західноєвропейських етнологів і психологів, говорить про чотири відмінні між собою чинники впливу географічного простору на формування психіки української людності: «вплив низинно-степового довкілля»; «вплив смуги лісостепових височин»; «вплив смуги лісистих північних і північно-західних низовин»; «вплив гірського довкілля»). Певно, відчуваючи недостатність таких пояснень, Олег Ольжич уводить ще один, хоч і так само відомий, але, мабуть, важливіший вимір — сказати б, втрати історичного темпу.

«Міжусобиці й бунти бували й у інших народів, — слушно нагадує він. — Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на дисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти. Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши у відношенні до нашого народу політику внутрішнього порізнення...».