Олег Ольжич: Дух руїни. По сторінках історії

Увесь час воював Брюховецький з Юрасем та Тетерею. Оженився для певності з московкою, дочкою боярина князя Долгорукова і, підлещуючись, запросив московських воєвод з гарнізонами до українських міст, зв'язуючи силу української влади.

В тому ж часі домагався гетьманства ведмедівський полковник Опара, вже зовсім гротескова фігура, та заходжувався коло татарської помочі.

Серед оргії отаманії і себелюбства підноситься над часом Руїни одна постать: палкого патріота і борця Петра Дорошенка (1665-1674). Він ставить своїм завданням усамостійнити й об'єднати розтерзану гетьманськими чварами і бунтами Україну, щоб, як казав, «било єдино стадо і єдин пастир».

Але січові отамани Суховій і Ханенко піднімаються по черзі проти нього. Московський же воєвода Ромодановський збирає у Глухові раду, де в березні 1669 р. обрано і стверджено гетьманом Лівобережної України Дем'яна Многогрішного, що його був настановив там наказним гетьманом Дорошенко. Зломавши вірність йому, Многогрішний присягнув Москві, і почалася дволітня війна його проти Дорошенка. Суховія ж підперли запорожці, і він з помічниками-татарами пішов під Чигирин, де, одначе, Дорошенко розгромив його наголову.

Весною 1669 р. Суховій знов прийшов з новими татарами і полтавським, миргородським, лубенським, прилуцьким і переяславським полками облягати Дорошенка під Каневом. Кампанія скінчилася нічим. Тоді проголошено знову гетьманом нового самозванця — Михайла Ханенка, уманського полковника. Він змагався проти Дорошенка вже за допомогою поляків дальших два роки.

5 березня 1674 р. у Переяславі дав себе окричати гетьманом дальший ребелянт Іван Самойлович і теж почав війну проти Дорошенка, але з московською поміччю...

Один повстанець проти гетьмана — Многогрішний — скоро скінчив сумно, як кінчають бунтівники. Власні генеральні старшини схопили його вночі з московськими стрільцями і закутого відставили до Москви для заслання на Сибір. Інші ребелянти продовжували своє діло руїни.

1678 р. — знову появляється Юрій Хмельниченко, що встиг скинути рясу і проголосити себе втретє гетьманом під дивовижним ім'ям «Гедеон-Георгій-Венжин Хмельницький, князь сарматський, гетьман запорожський». Знову почалася боротьба, але Юрася було забагато самим туркам, що його висунули. Голосного гетьмана засуджено на смерть, за те, що... наказав здерти шкуру з живої жидівки, і його місце турецького ставленика зайняв молдавський господар Дука. Так смутно скінчив чоловік, що носив прізвище найбільшого українця середньої доби нашої історії.

Та XVII століття видало з себе ще одну небуденну постать, що стала на важку прю з українським бунтом і ворожим наступом. Був це — Іван Мазепа, зручний політик, обережний тактик і великий патріот. Він приборкує суворо прояви українського хаосу, що загрожують країні зсередини та уможливлюють втискатися туди ворогові.

Ще Петро Іваненко, або Петрик, військовий канцелярист, проголошений гетьманом запорожцями, три роки заколочує з хановою поміччю спокій, аж поки якийсь козак Вечірка не забиває його. Веремія гетьманських претендентів стихає. Натомість підноситься метелиця доносів до Москви, що мають пошкодити Іванові Мазепі.

Гетьман готує спілку зі шведським королем і самостійність України, а тим часом з найближчого його оточення поспішають до ворога зі скаргами і доносами на нього.

Вершок цього становить справа Кочубея. Він, Генеральний Суддя Козацької держави, вирядив до Москви ченця Никанора з доносом на Мазепу, щоб самому добитися гетьманства. Потім посилає він ще Яценком — другий, а далі — третій донос.

Гетьман твердою рукою скарав зрадників і пішов до своєї мети, щоб бодай створити Україні гідний заповіт. Ці скрижалі української самостійницької традиції закопано під Полтавою, де проти нього бився під рукою москалів другий український патріот, але бунтар — полковник Палій...

Сила козацької України розгубилася у змовах та «приватах» честолюбців-претендентів на гетьманів і бунтівничій стихії черні. Цієї сили ніщо не могло врятувати. Скористалися з цього сусіди.

Ішли два довгі століття смерті, темряви, сну, що в ньому народ, затрачуючи навіть свою історичну пам'ять, набирав сил до майбутнього пробудження і чину.

По яких двох віках небуття прокинулась українська нація у громах світової війни й революції 1917 року.

Все свідоме в українстві кинулось організовувати національне життя та українську владу. Найвищим органом України стала Центральна Рада.