Олег Ольжич: Дух руїни. По сторінках історії

Царська Москва цього тільки й бажала і радо взяла на себе роль миротворця, посилаючи листи і посольства, «противники» «мирилися», але нічого не робила, чекаючи, щоб вони міцніше стялися.

На чолі опозиції став 1657 р. Мартин Пушкар, полковник полтавський, раптовий претендент на гетьманську булаву. Він мав з Виговським особисті прикрості. Гетьман вислав був до його полку карну експедицію Богуна, наказав йому звернути пограбований татарський полон, прислав з окремими повновластями до полку Юрія Немирича.

Пушкар посилає доноси, що «Гетьман зраджує царя і лучиться з ордою і ляхами, щоб воювати українські городи». З'єднавши собі інтригами та агітацією Довгаля, Іскру та Донця з миргородським полком, поширює він між народом чутки про гетьманську співпрацю з татарвою. Москва ж шле своїх послів «лагодити суперечності», а в дійсності їх підсичувати.

Довідавшись про все, гетьман, що леліє вже в душі Конотоп, арештує московських послів і рушає на бунтівників. 18 травня 1658 р. над Полуозером під Полтавою вперше розбито ребелянтів, Пушкар з Барабашем, замкнувшись у місті, просили «помилування», в дійсності ж, щоб проволікти справу і діждатися помочі з Москви.

Виговський погодився і зажадав, щоб Пушкар зложив у його таборі заяву покори. Цей натомість напав уночі на гетьманський табір. Виговський тоді, затягнувши ще татар, розгромив наголову Пушкаря, кладучи в бою трупом його разом з 15 тисячами прихильників. Барабаш утік до Москви. Люди кидали киї і корилися гетьманові.

Після Гадяцької умови піднялися проти гетьмана Максим Филимонів, ніжинський протопоп, прихильник Москви, Василь Золотаренко, що мріяв сам про гетьманську булаву, і Тиміш Цецюра, який і собі був не від того. До них залучився запорозький кошовий Сірко і видвигнув на гетьманство знову Юрася Хмельниченка. На козацькій раді у Германівці спільними силами всіх ребелянтів скинуто Виговського з гетьманства.

Прийшов період боротьби за Україну між москалями і ляхами, в якій обидві сторони послуговувалися своїми «гетьманами», що з них найтиповішим був Тетеря.

Начальник польського війська Маховський став провокувати Виговського, який, уступивши з гетьманства, мав уряд Київського Воєводи, до бунту проти Тетері і поновлення свойого гетьманства. А водночас доносив королеві, що провідником розрухів на Правобережжі є власне Виговський. Тетерю ж він запевняв, що тільки завдяки йому він ще сидить на гетьманстві, бо Виговський його найбільший ворог і хоче його скинути.

Нарешті Маховський запросив Виговського, що не йшов на його підбрехування, на військову раду. Зі здивуванням застав Виговський там Тетерю. Замість ради Маховський зложив військовий суд, і Виговського на підставі фальшивих зізнань людей, що їх постинали перед його приїздом, засуджено на смерть за те, що, мовляв, підбивав козаків до підданства Москві. А приятель Маховського Чарнецький дістав по Виговському Київське Воєводство...

Так скінчила своє життя одна з найвизначніших постатей України XVII століття, якої не зуміли оцінити сучасники.

Сила козацька ослабла від цієї боротьби, «містечко воює з містечком», — писали очевидці. Але попереду були ще гірші часи.

По Чуднівській умові і затвердженні польським королем на Чорній Раді Юрася Хмельниченка вдруге на гетьманстві переяславський полковник Яким Сомко та ніжинський Іван Золотаренко почали домагатися гетьманського уряду для себе. Це вони скликали у Переяславі раду, щоб відірвати Лівобережну Україну від Москви.

По обранні Сомка наказним гетьманом Золотаренко починає інтригувати проти нього перед московським воєводою Ромодановським та пише доноси до царя. Сомко з москалями тим часом криваво воює проти Юрася, що йому помагають ляхи. Розбитий Юрій Хмельниченко зрікається 1662 р. гетьманства на користь Павла Тетері, рівно ж польського ставленика.

Так поділилася Україна на дві частини: лівий і правий берег. Тим часом полковник паволоцький Іван Попович підняв повстання проти Тетері, підтримуваний Сомком. Його подолано і скарано смертю. В кривавих різнях мусив Тетеря нарешті відмовитись від гетьманства і передати його Ханенкові, що, як і він, орієнтувався на Польщу.

В цей час на Лівобережжі колишній джура Богдана Хмельницького Іван Брюховецький вирішив доп'яти собі гетьманського уряду. З ватагою запорожців здобув він ласку у московського воєводи Ромодановського, і на Чорній Раді у Ніжині 17 червня 1663 р. «вибрано» цього Брюховецького. Він смертю скарав Сомка і Золотаренка, а їх прихильників послав у Москву.