Олег Ольжич - Дух руїни. По сторінках історії

Тут немає можливості показати весь спектр українських політичних усобиць тієї доби та після поразки Визвольних змагань. Я назву тільки три найхарактерніші, на мій погляд, позиції, що — кожна по-своєму — претендували на універсальність: Дмитра Донцова, Вячеслава Липинського і Микити Шаповала — ідеологів, які намагалися об'єднати українство в боротьбі за визволення, але водночас — кожен по-різному — спричинилися й до чергових розломів. Хоч якими антиподами були Донцов і Липинський, але дещо важливе їх і споріднювало. Маю на увазі не так тимчасову причетність Донцова до гетьманського руху, як орієнтацію обох на «лицарський дух» українця-войовника, що мав би стати етичною основою і поведінчим стрижнем омріяної національної еліти, та на «орденський» принцип організації політичної сили, яка має очолити боротьбу за визволення України. Однак тоді, як Донцов фактично сповідував відомий більшовицький принцип: спочатку роз'єднання, а потім об'єднання (або: роз'єднання заради об'єднання), тобто: непримиренне поборювання інших і підпорядкування їх собі, Липинський, навпаки, гостро засуджував тих, чиє гасло, як він гірко іронізував: «Бий в Україні всіх, хто не такий, як ми». Супроти принципу ідеологічності Липинський висував принцип територіальності як основу державності й патріотизму. «...Держава скрізь і завжди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території. Ця проста істина — з ряду, наприклад, тих, що земля кругла — була довго, та єсть і по сьогоднішній день для більшости українських політиків абсолютно невідома. Політик-державник мусить собі її усвідомити дуже ясно. Доки він цього не зробить, вся його політична діяльність, хоч би і найбільше "націоналістична" і "самостійницька", може бути всім, але не політикою національною».

Фактично територіального принципу державності дотримувався і Микита Шаповал у «празький» період своєї діяльності. І вже в повоєнній еміграції Іван Багряний стверджував, що Українську державу можна побудувати лише на ґрунті територіального патріотизму, який об'єднає всіх в Україні сущих.

Однак соціальний та ідеологічний ландшафти української території, як і державотворчу силу, всі троє бачили по-різному. Липинський покладав надії на клас хліборобів-продуцентів (дворян і міцних господарів; до речі, навіть «середняків» він викидав з рахунку як елемент господарськи деструктивний). Микита Шаповал як соціаліст будував свої теорії з розрахунку на трудові класи, на свідоме робітництво, у чомусь мимоволі перегукуючись із боротьбистами й укапістами, націонал-комуністами, політичним противником яких був. Іван Багряний орієнтувався на «третю силу, третій шлях», маючи на увазі «організацію всіх потенціальних сил українського народу в єдиний революційний фронт» за консолідуючої ролі трудової інтелігенції.

Ідеї цих політичних діячів цілу історичну добу були невідомі в самій Україні і не могли впливати на її політичне життя. Почали вони повертатися до нас (і то далеко не в повному обсязі) вже тоді, як стали багато в чому анахронічними. Але за конкретним політичним малюнком їхніх концепцій є ширші рефлексії про долю України, які й сьогодні зберігають своє значення, є той громадянський потенціал, що не може не хвилювати й не бути повчальним. Що ж до ідеї «територіального патріотизму», принципу територіальності як засади державності, то це саме те, в чому може бути нині наша історична перспектива. За умови, звичайно, що йдеться про територію не як про картографічну абстракцію, а як про землю народу, що дихає своєю природою, історією, культурою, здобутками праці поколінь і цим своїм органічним диханням наснажує і консолідує всіх, кому вона дорога. Інакше матимемо — і маємо! — спроби далеких від українського патріотизму політиків творити маленькі місцеві «патріотизмики» як спосіб власного самоствердження, а в результаті — провокування розколу України за тією ж таки «територіальною» ознакою, але вже зловісно спотвореною, розпанахавши єдину національну територію на приватизовані «регіони».

На цих прикладах можна бачити, що не слід абсолютизувати навіть дуже привабливі для нас тези найавторитетніших наших діячів і мислителів, якщо історичні обставини кардинально змінилися. Скажімо, маємо класичну працю Юрія Липи «Призначення України», написану, до речі, лише за кілька років перед «Духом руїни» Олега Ольжича. Праця справді фундаментальна, в ній — і ерудиція вченого, і стратегічне мислення політика, і вогонь особистої покликаності, підтвердженої героїчною поведінкою й смертю автора. Книжку цю мав би прочитати кожен, хто хоче краще зрозуміти історичну долю України і визначити свою власну долю громадянина. Але через майже сім десятків літ багато що в ній виглядає суб'єктивним, не підтвердженим історією. Писано її напередодні Другої світової війни, коли здавалося, що СРСР ось-ось упаде, і Україна буде не просто ареною боротьби, а одним із вирішальних чинників подолання більшовизму. Звідси й оптимістичний пафос книжки, пафос українського месіанізму. Але, як виявилося (та й тоді багатьом це було видно), він не мав достатніх підстав. Я не буду тут говорити про конкретні політичні ілюзії, які поділяв чимало хто з того покоління еміграції. Але хочу звернути увагу на два загальніші постулати. Перший: усупереч відомим тезам про природжений індивідуалізм українця, Юрій Липа маніфестує його солідаризм: «Українська раса — це раса солідаристів, яких суспільний ідеал — група, а не індивідуальність» 9(виділено в оригіналі. — І.Д.). На жаль, тут є своя однобічність, хоч її і можна зрозуміти й прийняти як протистояння «дефетизму» (до нього ще повернемося). Другий постулат, що випливає з того ж уявлення про надзвичайну стійкість української раси, яка майже не піддається зовнішнім впливам і тискам: дивовижна недооцінка «совєтської мішанини», тобто політики великомасштабного перемішування етносів, « переселення мас, маневрів мас людей »: « Москва робить у себе переселення людських мас на широку скалю». На думку Юрія Липи, це «тільки диктат механічного типу», який «не сягає глибоко» і не загрожує «расі», оскільки вона має нездоланну відпорність 10. Але ж ми бачимо протилежне! Бо й «диктат» той не був «механічним», він мав свої ідеологічні, культурні, психологічні виміри; він породив нову реальність, з якої ми досі не можемо вийти. Історичний оптимізм Юрія Липи протистояв тому, що він називав «дефетизмом» (зневіра, пораженство). «Треба раз назавжди покинути твердження дефетистів, що, замісць шукати в собі джерела власного державного дефетизму, шукали його в зовнішніх умовинах, напр., у зажерливості кочовиків-варварів, чи ситуації "чайки при битій дорозі". Чи ж не був далеко більше при битій дорозі терен Прусії, чи ж не переходили вбрід через Ляманш гості й до затишного острова британців? (...) З пажерливістю кочовиків-варварів давала собі раду українська раса, зрештою, сама досить пажерлива» 11. Звучало це тоді та й тепер звучить доволі незвично і повчально, тобто: є над чим подумати. З позицій свого «расового» оптимізму Юрій Липа не вагався полемізувати і з партійною нетерпимістю Донцова, і з «гелєнізмом» Олени Теліги, і з українським міфом про суцільне зрадництво ватажків. «Крики про "зраду" — це малодушність і гуртківство. Це найполохливіші вояки (що їм приходять на поміч найглупіші) починають кричати під час боротьби "зрада!", щоб оправдати свою невидержку», — пише він. Але далі не таке переконливе: «Раси не можна зрадити. Як можна від себе самого відійти?». Втім: «Не можна зрадити власної крові», але можна її «тільки понизити, навіть поганьбити. Чи ж не є це моральним обов'язком українця свою кров спасти від пониження та ганьби?» 12.