Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

Світлана Алексієвич покинула засідання суду до завершення процесу — після чергової відмови судом у клопотанні письменниці про літературну експертизу. Алексієвич резонно запитувала: як можна судити документальну повість, не знаючи основ жанру, не володіючи азами літературної праці і, крім того, не маючи бажання знати думку професіоналів? Але суд був непохитним. Після другої відмови в літекспертизі Світлана Алексієвич покинула зал засідань. При цьому вона сказала:

— Як людина... Я перепросила за те, що спричинила біль, за цей недосконалий світ, у якому часто неможливо навіть пройти вулицею, щоб не зачепити іншу людину... Але як письменник... Я не можу, не маю права просити вибачення за свою книгу. За правду!

Цивільний процес над С. Алексієвич та її книгою «Цинкові хлопчики» — це наша друга поразка в «афганській» війні...

Олена Молочко

«Народная газета»,

23 грудня 1993 р.

У грудні 1993 року судовий марафон зі звинувачення письменниці Світлани Алексієвич та її книги «Цинкові хлопчики» нарешті добіг кінця. Ухвала суду: письменниця мусить просити вибачення в «афганця» Т. Кецмура, честь і гідність якого суд визнав «зганьбленими частково». Газеті «Комсомольская правда» білоруський суд нічтоже сумняшеся присудив надрукувати спростування, а також письмові вибачення письменниці і редакції.

Другій позивачці — матері загиблого в Афганістані офіцера Інні Сергіївні Галовньовій — у позові відмовлено, хоча суд визнав «частину свідчень, що приписані авторству Галовньової, такими, що не відповідають дійсності». Позов Галовньової суду довелось відхилити, оскільки в процесі слухань було надано касету з магнітофонним записом виступу Галовньової кілька років тому на одному з мітингів, де вона цілком підтримує книгу Алексієвич.

У Світлани Алексієвич на цьому суді, у цьому судочинстві і в цій системі шансів на захист своєї людської та професійної гідності не було...

Злякавшись усесвітнього обурення політичним процесом над художнім твором і його творцем, режисери білоруського трагіфарсу голосно формулювали: «Це в жодному разі не суд над книгою, не процес проти письменника і його творчості! А всього лише цивільний позов про захист честі й гідності, адресований газеті “Комсомольская правда” з приводу публікації 1990 року».

«А як же бути з презумпцією невинності?» — поцікавились після завершення процесу в судді Ждановича голова Білоруської ліги прав людини Євгеній Новіков і голова Білоруської асоціації вільних засобів масової інформації Алесь Ніколайченко.

Згідно зі Ждановичем, «презумпція невинності діє лише в кримінальних справах». Ось якби Галовньова і Кецмур звинуватили С. Алексієвич у наклепі, то в цьому разі презумпція невинності діяла б, оскільки власне термін «наклеп» належить до термінів Кримінального кодексу, і тоді позивачі мусили б надати в суді речові докази...

У випадку ж цивільного позову щодо захисту честі й гідності презумпція невинності в Білорусі не діє...

Можливо, із цивільного процес плавно перетече в кримінальний — позивачка Галовньова пообіцяла і говорила про це як про свою мету.

До білоруських прокомуністичних газет, які цькують письменницю, приєдналась «Комсомольская правда» — стаття-післямова від 30 грудня 1990 року, підписана Віктором Пономарьовим.

Світлані Алексієвич «здалося, що за спинами матерів генеральські погони», а в них «за спинами — принаймні точно — могили синів. Вони, а не письменниця, орденоносець, лауреат, потребують захисту. Якщо і відбувається тут акт цивільної страти, то аж ніяк не над письменницею», — метушливо і демагогічно поспішає «Комсомолка» відсторонитися від Світлани Алексієвич.

Це пролог до офіційного вибачення, наче проба перекутого голосу — з нового на старий. Як і назва: «Хлопчики цинкові. Письменники — дедалі залізніші». А журналісти і редактори «Комсомольской правды» — дедалі гутаперчевіші?

Правда завжди дорого коштувала промовцеві. Відмова від правди завжди втягувала малодушних у халепу. Але, здається, не було в сучасній історії більш безнадійного і всеохопного нещастя, ніж добровільне саморуйнування людської натури підданими комунізму, коли від людей лишаються «тільки діри, пойняті димом», за висловом Михайла Булгакова.

Діри, що димлять на радянському згарищі...

Інна Рогачій

«Русская мысль»,

20–26 січня 1994 р.

За десять років афганської авантюри через неї було пропущено багато мільйонів людей, пов’язаних, зрештою, не лише почуттям любові до радянської батьківщини, але й чимось, набагато істотнішим. Частина їх загинула, і ми по-християнськи сумуємо через їхню передчасну смерть, шануємо біль фізичних і душевних ран, яких було завдано їхнім рідним і близьким. Але навряд чи можна тепер відійти від розуміння того, що вони — не герої, котрі мають безперечне право на всенародне поклоніння, а всього лише жертви, яких шкода. Чи усвідомлюють це самі «афганці»? Найімовірніше, що більшості з них це поки що не під силу. Схожі з ними воєнною долею американські «герої В’єтнаму», усвідомивши істинну суть свого героїзму, кинули президентові отримані від нього медалі, наші ж, схоже, здатні лише пишатись афганськими нагородами. Хто з них замислився: за що насправді вони отримані? Добре б, якби ці нагороди тепер потрібні були лише як привід для отримання пільг і привілеїв, гонитвою за якими охоплене все наше суспільство, що дедалі більше зубожіє. Але претензії в їхніх власників набагато ширші. Нещодавно в Мінську на одному з афганських мітингів було відкрито заявлено далекосяжну претензію на владу в Білорусі. Що ж, сьогодні подібна заявка небезпідставна. Скориставшись панівним у суспільстві моральним сум’яттям (Афган — брудна війна, але її учасники — герої-інтернаціоналісти), можна досягти чого завгодно. За цих умов матері загиблих — благодатний матеріал у руках колишніх і нинішніх червоних і коричневих, які повсюдно отримують друге, оновлене дихання. І матерів використовують — на повну експлуатують їхній праведний гнів, їхню святу жалобу. Як експлуатували свого часу комуністичну ідейність і патріотизм їхніх загиблих дітей. Загалом розрахунок безпрограшний: хто кине каменем у скорботну матір? Але за спинами жалобних матерів зловісно видніють знайомі широкоплечі постаті, і марно автор «Комсомольської правди» удає, що нікого там не бачить. Що «не в генералах за їхніми спинами справа»...