Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

І ще важливий аспект: якщо немає свідків розмови автора з «героєм» і коли відсутні інші докази справедливості тієї чи іншої сторони судового процесу, постає необхідність у додатковому перевірянні всіх подібних фактів, котрі автор наводить у своїй книзі, що можна було б зробити на своєрідному «нюрнберзькому процесі», у якому взяли б участь десятки і тисячі свідків війни в Афганістані. В іншому разі існує небезпека потонути в нескінченних судових слуханнях, де довелося б доводити ледве не кожне слово, сказане героями книги, а це вже абсурд. Тому звернення Білоруського ПЕН-центру до Інституту літератури АНБ із проханням зробити незалежну літературну експертизу опублікованого в «Комсомольской правде» уривка із документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» є за цієї ситуації природним і, можливо, навіть єдиним способом розв’язати конфлікт...

Директор Інституту літератури

ім. Янки Купали Академії наук Білорусі,

член-кореспондент АНБ

Коваленко В. А.

Старший науковий співробітник

Інституту літератури,

кандидат філологічних наук

Тичина М. А.,

27 січня 1994 року

Ухвалу суду зачитано...

Важко мені писати про нас — про тих, хто сидів у залі суду. В останній своїй книзі «Зачаровані смертю» Світлана Алексієвич запитує: «А хто ми? Ми — люди війни. Ми або воювали, або готувалися до війни. Ми ніколи не жили інакше».

Ми воювали... Ось наче спеціально жінки, що розсілися за спиною письменниці, тихо, щоб не чув суддя, але чутно для Світлани Алексієвич змагаються в її ображанні. Матері! Епітети такі, що повторити їх не можу... Ось І. Галовньова в перерві підходить до отця Василя Радомисльського, який прийшов заступитись за письменницю: «Чи не соромно вам, отче, — продались за гроші!» «Тьма! Диявол!» — долинає з публіки, і вже тягнуться тремтячі руки, щоб зірвати з його грудей хрест. «Це ви — мені? Мені, котрий відспівував ваших синів ночами, тому що ви казали, що інакше не отримаєте триста карбованців обіцяної допомоги», — ошелешено запитує священик. «Навіщо прийшов? Диявола захищати?» — «Моліться за себе і за дітей своїх. Нема каяття — нема втіхи». — «Ми ні в чому не винні... Ми нічого не знали...» — «Ви були сліпими. А коли полуда спала з очей, то побачили тільки труп свого сина. Кайтеся...» — «Що нам до афганських матерів... Ми своїх дітей втратили...»

Зрештою не лишилася в боргу й інша сторона. «Ваші сини вбивали в Афганістані невинних! Вони — злочинці!» — кричить матерям якийсь чоловік. «Ви зраджуєте дітей своїх удруге...» — скаженіє інший.

А ти? А ми — хіба не виконували наказ? Наказ — мовчати? Хіба ми не тягнули на зборах вгору руки «за»? Я запитую... Нам усім потрібен суд... Той суд — інший, про який казав на суді голова Білоруської ліги прав людини Є. Новіков: коли ми всі — ми, ті, хто мовчав, матері наших загиблих солдатів, ветерани цієї війни і матері загиблих афганців — та, інша, сторона сядемо разом і просто подивимося одне одному в очі...

А. Александрович

«Фемида», 27 грудня 1993 р.

Закінчився цивільний процес про захист честі й гідності за позовом Галовньової — Кецмура до письменниці Світлани Алексієвич. Останній день процесу зібрав багато журналістів, і в деяких виданнях уже промайнули повідомлення про ухвалу суду: позов Галовньової відхилити, позов Кецмура задовольнити частково. Я не стану дослівно цитувати заключну постанову, скажу лише, що вона має, на мій погляд, доволі примиренський характер. Але чи примирило це сторони насправді?

Інна Сергіївна Галовньова, мати загиблого в Афганістані старшого лейтенанта Галовньова, як і раніше, на «стежці війни» — вона збирається подавати касаційну скаргу і судитися з письменницею далі і далі. Що рухає цією жінкою? Що рухає цією матір’ю? Невтішне горе? Невтішне в тому сенсі, що чимдалі йде в історію афганська війна, тим чіткіше розуміє суспільство, наскільки авантюрною була ця затія, тим беззмістовнішою видається загибель наших хлопців на чужій землі... Тому і не сприймає Інна Сергіївна книгу «Цинкові хлопчики». Тому для неї вона — образа: для матері надто непосильний тягар — оголена правда про афганську війну.

Тарас Кецмур — колишній водій-«афганець» — другий позивач цього цивільного процесу. Його позов частково задоволений судом; два глибоко психологічних, глибоко драматичних епізоди в монолозі під його прізвищем, котрі свідчать, на мій погляд, лише про те, що війна нікого не відпускає живим, навіть якщо цілі руки-ноги, визнані на вимогу Кецмура «такими, що ображають честь і гідність». Зрештою, я навіть готова зрозуміти Тараса. Пам’ятаєте, є такий афоризм: «Бійтеся перших поривань душі, вони можуть бути справжніми»? Так ось його монолог у «Цинкових хлопчиках» — це, на мій погляд, найперше справжнє поривання його душі після Афгану. Минуло чотири роки. Змінився Тарас. І світ навколо нього. І йому, напевно, хотілося б багато чого змінити також і в пам’яті про минуле, якщо вже не вдається цю пам’ять зовсім викреслити з душі... А тут «Цинкові хлопчики» — що написано пером, того не виволочеш і волом.