Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

За спинами матерів я бачу генеральські погони. Генерали поверталися з війни із Зірками Героїв і з величезними валізами лахміття, одна з матерів — вона теж зараз сидить у залі — розповіла мені, як їй повернули цинкову домовину і маленький чорний саквояж, у якому лежала зубна щітка і плавки сина. Усе, що їй лишилось. Усе, що він привіз із війни. То від кого ви мусили б захищати своїх синів? Від правди? Правда в тому, як помирали ваші хлопчики від ран, тому що не було спирту і ліків, їх продавали до дуканів, як годували хлопців іржавими консервами п’ятдесятих років, як навіть ховали їх у старому, часів Вітчизняної, обмундируванні. Навіть на цьому економили. Я не хотіла б вам казати це біля могил... Але доводиться...

Ви чуєте: скрізь стріляють, знову кров. Яке ж виправдання крові ви шукаєте? Чи допомагаєте шукати?

Тоді, п’ять років тому, коли ще правила компартія, КДБ — я, щоб уберегти героїв своєї книги від розправи, іноді міняла імена, прізвища. Я захищала їх від режиму. А сьогодні вимушена захищатися від тих, кого нещодавно захищала.

Що я мушу відстоювати? Своє письменницьке право бачити світ таким, як я його бачу. І те, що я ненавиджу війну. Чи я повинна доводити, що є правда і подоба правди, що документ у мистецтві — це не довідка з військкомату і трамвайний квиток. Ті книги, що я пишу, це і документ і водночас мій образ часу. Я збираю подробиці, почуття не лише з окремого людського життя, але й зі всього повітря часу, його простору, його голосів. Я не вигадую, не домислюю, а збираю книгу із самої дійсності. Документ — це і те, що мені розповідають, документ, частина його — це і я як художник зі своїм світоглядом, відчуттям.

Я пишу, записую сучасну, плинну історію. Живі голоси, живі долі. Перш ніж стати історією, вони — ще чийсь біль, чийсь крик, чиясь жертва чи злочин. Незліченну кількість разів я ставлю собі питання: як пройти серед зла, не збільшуючи у світі зла, особливо тепер, коли зло набирає якихось космічних розмірів? Перед кожною новою книгою я питаюся про це. Це вже мій тягар. І моя доля.

Письменництво — доля і професія, у нашій нещасний країні це навіть більше доля, ніж професія. Чому суд двічі відхиляє клопотання про літературну експертизу? Тому що відразу б стало зрозуміло — тут немає предмета суду. Судять книгу, судять літературу, припускаючи, що оскільки це документальна література, то її можна щоразу переписати заново в догоду нагальним потребам. Не дай Боже, щоб документальні книги виправляли упереджені сучасники. Нам би залишились лише відгомони політичного борсання і забобонів замість живої історії. Поза законами літератури, поза законами жанру твориться примітивна політична розправа, що зведена вже до рівня побутового, я б навіть сказала, до комунального рівня. Слухаючи цей зал, я часто ловила себе на думці: хто ж наважується нині кликати натовп на вулицю, натовп, що не вірить уже нікому — ні священикам, ні письменникам, ні політикам? Він хоче лише розправи і крові... І підвладний лише людині зі зброєю... Людина з пером, точніше, з авторучкою, а не автоматом Калашникова, його дратує. Мене навчали тут, як потрібно писати книги.

Ті, хто покликав мене до суду, відмовляються від того, що говорили кілька років тому. У їхній свідомості помінявся шифрувальний ключ, і вони вже читають попередній текст інакше або зовсім його не визнають. Чому? Та тому, що їм не потрібна свобода... Вони не знають, що з нею робити...

Я добре пам’ятаю, якою була Інна Сергіївна Галовньова, коли ми зустрілися, я полюбила її. За біль, за правду. За змучене серце. А нині — це вже політик, офіційна особа, голова клубу матерів загиблих солдат. Це вже інша людина, від колишньої — у неї лише власне ім’я та ім’я загиблого сина, якого вона вдруге принесла в жертву. Обрядове жертвоприношення. Ми — раби, ми — романтики рабства.

У нас свої уявлення про героїв і мучеників. Якби тут мова йшла про честь і гідність, то ми підвелися б і мовчали перед пам’яттю майже двох мільйонів загиблих афганців... Загиблих там, на своїй землі...

Скільки можна ставити це вічне запитання: хто винен? Ми винні — ти, я, вони. Проблема в іншому — у виборі, котрий є в кожного з нас: стріляти чи не стріляти, мовчати чи не мовчати, йти чи не йти? Запитувати потрібно в себе. Кожен хай спитає в себе... Але ж немає досвіду ввійти в себе, усередину себе... Знайти відповіді самому... Звичніше бігти на вулицю під знайомі червоні прапори. Не вміємо жити без ненависті. Не навчилися ще.

Тарас Кецмур, один із моїх героїв... Але не той, якого ви бачите зараз у залі суду, а той, інший, яким він повернувся з війни, так мені про це розповідав... Я зачитаю вам із книги?