Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

4. Хто володіє авторськими правами: автор чи герої описуваних нею подій, чиї сповіді-свідчення вона записувала під час збирання матеріалів?

5. Як визначити межі, у яких автор вільний від буквальності, механічності передавання записаних текстів?

6. Чи відповідає книга С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» жанру документальної повісті (у зв’язку з першим запитанням)?

7. Чи має право автор документальної повісті право на зміну імен і прізвищ своїх героїв?

8. І, як наслідок усіх цих запитань, найголовніше з них: чи можна судити письменника за уривок із художнього твору навіть тоді, коли цей уривок не подобається тим, хто надавав усний матеріал для книги? С. Алексієвич публікувала не інтерв’ю з позивачами, а саме уривок із книги в жанрі документальної повісті.

Незалежна літературна експертиза потрібна Білоруському ПЕН-центру для захисту письменниці Світлани Алексієвич.

Карлос Шеман,

віце-президент Білоруського ПЕН-центру

28 грудня 1993 р.

Президентові Білоруського ПЕН-клубу

В. Бикову

Виконуємо ваше прохання — зробити незалежну літературну експертизу документальної повісті Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики» і даємо відповідь на ваші запитання за пунктами:

1. З того визначення поняття «документальна література», яке надає «Литературный энциклопедический словарь (М.: Советская энциклопедия, 1987. — С. 98–99) і яке вважається серед учених-фахівців найбільш вивіреним і точним, випливає, що документальна література, у тому числі і документальна повість, за своїм змістом, методами і способами дослідження, формою викладу належить до жанру художньої прози й у зв’язку з цим активно використовує художній відбір та естетичне оцінювання документального матеріалу. «Документальна література, — зазначає автор відповідної статті, — художня проза, що досліджує історичні події та явища суспільного життя шляхом аналізу документальних матеріалів, що відновлюються цілком, частково або як переказ».

2. У тій самій енциклопедичній статті стверджується, що «якість відбору та естетичного оцінювання показаних фактів, узятих в історичній перспективі, розширює інформаційний характер документальної літератури і виводить її як зі сфери газетно-журнальної документалістики (нарис, записи, хроніка, репортаж) і публіцистики, так і з історичної прози». Таким чином, уривок із «Цинкових хлопчиків» С. Алексієвич, опублікований в «Комсомольской правде» (від 15.02.90 р.), неможливо віднести до жанру інтерв’ю, репортажу, нарису чи іншого різновиду журналістської діяльності, він є своєрідною рекламою книги, котра незабаром мала вийти друком.

3. Щодо права автора документального твору на художність як специфічний засіб узагальнення фактів, на власну концепцію історичної події, на свідомий відбір матеріальна літературне опрацювання усних розповідей очевидців цієї події, на власні висновки із зіставлених фактів, то в уже названому вище енциклопедичному словнику сказано буквально таке: «Зводячи до мінімуму художній вимисел, документальна література своєрідно використовує художній синтез, відбираючи реальні факти, яким уже притаманні значні соціально-побутові властивості». Безсумнівно, що документальна література суворо орієнтована на достовірність і правдивість. Проте чи можливий цілковитий реалізм, абсолютна правда загалом? За словами письменника, лауреата Нобелівської премії Альбера Камю, цілковита правда була б можливою лише тоді, коли б перед людиною поставили кіноапарат і вона би записала все її життя від народження до смерті. Але знайшлася б тоді інша людина, котра погодилася б пожертвувати своїм життям заради нескінченного перегляду цієї дивної кінострічки? І чи зуміла б вона за зовнішніми подіями побачити внутрішні причини поведінки «героя»? Легко уявити ситуацію, що було б, якби автор «Цинкових хлопчиків» свідомо відмовилась від творчого ставлення до зібраних фактів і змирилася б із роллю пасивного збирача. Їй довелося б у такому разі записати на папері буквально все, що наговорили у своїх багатогодинних розповідях герої-«афганці», і в підсумку вийшов би (знайдися, видавцю) грубий том сирого, неопрацьованого, не доведеного до сучасного рівня естетичних вимог матеріалу, що просто не мав би читача. Більше того, якби таким шляхом пішли попередники С. Алексієвич у цьому документальному жанрі, то світова література не мала б сьогодні таких шедеврів, як «Брестська фортеця» С. Смірнова, «Нюрнберзький процес» А. Полторака, «Звичайне вбивство» Т. Капоте, «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника, «Блокадної книги» А. Адамовича і Д. Граніна.