Светлана Алексієвич
У війни не жіноче обличчя
© Светлана Алексиевич, 2013
© Володимир Рафєєнко, переклад українською, 2016
© «Віват», переклад українською, 2016
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
* * *
– Коли вперше за історію жінки опинилися в армії?
– Уже в IV столітті до нашої ери в Афінах і Спарті в грецьких військах воювали жінки. Пізніше вони брали участь у походах Александра Македонського.
Російський історик Микола Карамзін писав про наших предків: «Слов’янки ходили іноді на війну з батьками і чоловіками, не страхаючись смерті: так, під час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-поміж убитих слов’ян багато жіночих трупів. Мати, виховуючи дітей, готувала їх бути воїнами».
– А за нових часів?
– Уперше – в Англії в 1560—1650 роках почали формувати шпиталі, у яких служили жінки-солдати.
– Що сталося у XX столітті?
– Початок століття… Під час Першої світової війни в Англії жінок уже брали до Королівських військово-повітряних сил, були сформовані Королівський допоміжний корпус і жіночий легіон автотранспорту чисельністю 100 тисяч осіб.
У Росії, Німеччині, Франції багато жінок теж почали служити у військових госпіталях і санітарних поїздах.
А під час Другої світової війни світ став свідком жіночого феномена. Жінки служили у всіх родах військ уже в багатьох країнах світу: в англійській армії – 225 тисяч, в американській – 450—500 тисяч, в німецькій – 500 тисяч…
У Радянській армії воювало близько мільйона жінок. Вони опанували всі військові спеціальності, з-поміж них і суто «чоловічі». Навіть виникла мовна проблема: слова «танкіст», «піхотинець», «автоматник» до того часу не мали жіночого роду, бо цієї роботи ще ніколи не виконувала жінка. Жіночі слова народилися там, на війні…
Із розмови з істориком
Людина більша за війну (зі щоденника-книжки)
Миллионы убитых задешево
Протоптали тропу в темноте… [1] Так мільйони убитих задешево Протоптали стежину в пітьмі…
Осип Мандельштам
1978—1985 рр.
Пишу книжку про війну…
Я, яка не любила читати книжок про війну, хоч у моєму дитинстві та юності у всіх то було улюблене читання. У всіх моїх однолітків. І то не дивно – ми були дітьми Перемоги. Дітьми переможців. Передовсім, що я пам’ятаю про війну? Свою дитячу тугу серед незрозумілих і страхітливих слів. Про війну згадували завжди: у школі і вдома, на весіллях і хрестинах, на святах і поминках. Навіть у дитячих розмовах. Сусідський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять під землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотілося розгадати таємницю війни.
Саме тоді й замислилася про смерть… І вже ніколи не переставала думати про неї, для мене вона стала головною таємницею життя.
Усе для нас починалося з того страшного і таємничого світу. У нашій родині український дідусь, мамин батько, загинув на фронті, похований десь в угорській землі, а білоруська бабуся, батькова мама, померла від тифу в партизанах, двоє її синів служили в армії і пропали безвісти в перші місяці війни, із трьох повернувся один. Мій батько. Одинадцятьох далеких родичів разом із дітьми німці спалили живцем – кого у власній хаті, кого в сільській церкві. Так у кожній родині. У всіх.
Сільські хлопчики довго ще грали в «німців» і «наших». Кричали німецькі слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гітлер капут!».
Ми не знали світу без війни, світ війни був єдино знайомим нам світом, а люди війни – єдино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю іншого світу та інших людей. А чи були вони колись?
* * *
Село мого дитинства після війни було жіноче. Бо самі жінки. Чоловічих голосів не пригадую. Так у мене це й залишилося: про війну розповідають жінки. Плачуть. Співають, як плачуть.
У шкільній бібліотеці – половина книжок про війну. І в сільській, і в райцентрі, до якого батько часто їздив по книжки. Тепер я маю відповідь – чому. Хіба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до війни. Згадували, як воювали. Ніколи не жили по-іншому, мабуть, і не вміємо. Не уявляємо, як жити інакше, цього нам треба буде колись довго навчатися.
У школі нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаємо померти в ім’я… Мріяли…
А голоси на вулиці кричали про інше і вабили більше.
Я довго була книжною людиною, яку реальність лякала і привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашність. Тепер гадаю: якщо б я була більш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через відчуття шляху? Адже чуття шляху є…
Читать дальше