Світлана Алексієвич - У війни не жіноче обличчя

…а ще вони закохані в те, що з ними відбувалося, бо це не лише війна, але і їхня молодість. Перша любов.

Слухаю, коли вони говорять… Слухаю, коли вони мовчать… І слова, і мовчання – для мене текст.

– Це – не для друку, для тебе… Ті, хто були старші… Вони сиділи в поїзді задумливі… Сумні. Я пригадую, як один майор заговорив зі мною вночі, коли всі спали, про Сталіна. Він добре випив і посмілішав, він зізнався, що його батько вже десять років у таборі, без права листування. Живий він чи ні – невідомо. Цей майор вимовив страшні слова: «Я хочу обороняти Батьківщину, але я не хочу захищати цього зрадника революції – Сталіна». Я зроду не чула таких слів… Я злякалася. На щастя, він уранці зник. Напевно, вийшов…

– Скажу тобі по секрету… Я дружила з Оксаною, вона з України. Уперше від неї я почула про страшний голод на Україні. Голодомор. Жаби або миші не можна було відшукати – все з’їли. У їхньому селі померла половина людей. Померли всі її менші брати і тато з мамою, а вона врятувалася тим, що вночі крала на колгоспній стайні кінський гній і їла. Ніхто не міг його їсти, а вона їла: «Теплий не лізе в рот, а холодний можна. Краще замерзлий, він сіном пахне». Я казала: «Оксано, товариш Сталін бореться. Він знищує шкідників, але їх багато». – Ні, – відказувала вона, – ти дурна. Мій тато був учитель історії, він мені казав: “Колись товариш Сталін відповідатиме за свої злочини…”»

Уночі я лежала і гадала: а раптом Оксана – ворог? Шпигунка? Що робити? За два дні в бою вона загинула. У неї не залишилося нікого з рідних, нікому надіслати похоронку…

Торкаються цієї теми обережно й зрідка. Вони досі паралізовані не лише сталінським гіпнозом і страхом, але й колишньою своєю вірою. Не можуть досі розлюбити те, що любили. Мужність на війні й мужність думки – це дві різні мужності. А я думала, що це те саме.

Рукопис тривалий час лежить на столі…

Уже протягом двох років мені відмовляють видавництва. Мовчать журнали. Вирок завжди той самий: занадто страшна війна. Багато жахіття. Натуралізму. Немає провідної і керівної ролі комуністичної партії. Словом, не та війна… Яка ж вона – та? З генералами і мудрим генералісимусом? Без крові і вошей? З героями і подвигами. А я пам’ятаю з дитинства: ідемо з бабусею уздовж великого поля, вона розповідає: «Після війни на цьому полі довго нічого не родило. Німці відступали… І був тут бій, два дні билися… Убиті лежали один біля одного, як снопи. Як шпали на залізничній станції. Німці і наші. Після дощу в них у всіх обличчя були заплакані. Ми їх протягом місяця всім селом ховали…»

Як забути мені про те поле?

Я не просто записую. Я збираю, вистежую людський дух там, де страждання створює з маленької людини велику людину. Де людина виростає. І тоді вона для мене – вже не німий і не безслідний пролетаріат історії. Відкривається її душа. Так у чому ж мій конфлікт із владою? Я зрозуміла – великій ідеї потрібна маленька людина, вона не потребує великої. Для неї вона зайва і незручна. Трудомістка в оброблянні. А я її шукаю. Шукаю маленьку велику людину. Принижена, розтоптана, скривджена – пройшовши через сталінські табори і зради, вона все ж таки перемогла. Створила диво.

Але історію війни підмінили історією перемоги.

Вона сама про це розповість…

2002—2004 рр.

Читаю свій давній щоденник…

Намагаюся згадати ту себе, якою я була, коли писала книжку. Тієї людини вже немає, і навіть немає країни, у якій ми тоді жили. А саме ж її обороняли і в її ім’я вмирали в сорок першому – сорок п’ятому. За вікном уже все інакше: нове тисячоліття, нові війни, нові ідеї, нова зброя, й в абсолютно несподіваний спосіб змінилися російські (вірніше – російсько-радянські) люди.

Почалася горбачовська перебудова… Мою книжку відразу надрукували, вона вийшла дивовижним тиражем – два мільйони примірників. То був час, коли відбувалося багато приголомшливих речей, ми знову кудись стрімко рвонули. Знову – в майбутнє. Ми ще не знали (або забули), що революція – це зазвичай ілюзія, найпаче в нашій історії. Але це буде згодом, а тоді всі сп’яніли від повітря свободи. Я почала отримувати щодня десятки листів, мої папки розбухали. Люди захотіли говорити… Договорити… Вони ставали вільнішими і відвертішими. У мене не залишалося сумнівів, що я приречена нескінченно дописувати свої книжки. Не переписувати, а дописувати. Поставиш крапку, а вона відразу ж перетворюється на крапки…