Світлана Алексієвич - Цинкові хлопчики

«Неначе я сплю і бачу море людей... Усі біля нашого будинку... Я озираюся, мені затісно, але я чомусь я не можу підвестися. Тут до мене доходить, що я лежу в домовині... Домовина дерев’яна, цинкової обгортки на ній немає. Пам’ятаю це добре... Але я живий, пам’ятаю, що я живий, але лежу в домовині. Відчиняють ворота, усі виходять на дорогу, і мене виносять на дорогу. Величезний натовп, у всіх на обличчях горе і ще якийсь захват таємний... Мені незрозумілий... Що сталося? Чому я в домовині? Раптом процесія зупинилася, я почув, як хтось сказав: “Дайте молоток”. Тут промайнула думка: я бачу сон... Знову хтось повторює: “Дайте молоток”... Воно наче наяву і наче уві сні... І втретє хтось сказав: “Подайте молоток”. Я почув, як грюкнуло віко, застукав молоток, і один цвях улучив мені в палець. Я почав бити головою у віко, ногами. Раз — і віко зірвалося, упало. Люди дивляться — я випростовуюсь, підвівся до пояса. Мені хочеться закричати: боляче, навіщо ви мене забиваєте цвяхами, мені там нічим дихати. Вони плачуть, але мені нічого не кажуть. Усі мов німі... На обличчях захват, захоплення таємне... Невидиме... І я його бачу... Про нього здогадуюсь... І я не знаю, як мені заговорити з ними так, щоб вони почули. Мені здається, що я кричу, а губи мої стулені, не можу їх розтулити. Тоді я ліг назад у домовину. Лежу і думаю: вони хочуть, щоб я помер, може, я і справді помер, і треба мовчати. Хтось знову каже: “Дайте мені молоток...”».

І цього він не заперечив. І це захистить його честь і гідність на суді Історії. І мене теж.

Із розмов у залі суду

— Ви кажете, що це комуністи... Генерали... Закулісні режисери... А вони? А вони самі? Ошукані й охочі бути ошуканими. Хтось винен, а не вони. Психологія жертви. А жертві завжди потрібен той, кого вона могла б звинувачувати. У нас іще не стріляють, але в усіх роздуваються ніздрі, наче від запаху крові.

— У неї мільйони і два «мерседеси»... По закордонах їздить...

— Письменник пише книгу два-три роки, а отримує за неї стільки, скільки хлопчисько, водій тролейбуса, за два місяці. Звідки ви взяли ці «мерседеси»?

— По закордонах їздить...

— А твій особистий гріх? Ти міг стріляти і міг не стріляти. Що? Мовчиш...

— Народ принижений, народ бідує. А зовсім нещодавно були великою державою. Може, ми такими і не були, але самі вважали себе великою державою за кількістю ракет і танків, атомних бомб. І вірили, що живемо в найкращій, найсправедливішій країні. А ви нам говорите, що ми жили в іншій країні — страшній і кривавій. Хто вам це пробачить? Ви наступили на найболючіше... На найсокровенніше...

— Ми всі були до цього обману причетними. Усі.

— Ви робили те саме, що і фашисти! А хочете бути героями... На додачу ще холодильник і меблевий гарнітур поза чергою отримати...

— Вони — мурахи, вони не знають, що є бджоли і птахи. І вони хочуть усіх зробити мурахами. Різний рівень свідомості...

— А чого ви хочете по всьому?

— По чому?

— Після крові... Я маю на увазі нашу історію. Після крові люди можуть цінувати лише хліб. Решта для них не має ціни. Свідомість зруйновано.

— Молитись потрібно. Молитись за катів своїх. За мучителів.

— Їй долари заплатили. І вона поливає нас брудом. Наших дітей.

— Не розберемося з минулим — воно відгукнеться в майбутньому. І буде новий обман, і нова кров. Минуле ще попереду.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ

Народний суд Центрального району м. Мінська в складі голови Ждановича І. М., народних засідателів Борисевич Т. В., Сороко Т. С. за секретаря Лобинич І. Б. розглянув на відкритому засіданні 8 грудня 1993 року справу за позовом Кецмура Тараса Михайловича і Галовньової Інни Сергіївни до Алексієвич Світлани Олександрівни і редакції газети «Комсомольская правда» про захист честі й гідності.

...Заслухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд уважає, що позовні заяви підлягають задоволенню частково.

Згідно зі ст. 7 ЦК Республіки Білорусь громадянин або організація мають право вимагати спростування відомостей, які ганьблять їхні честь і гідність, якщо той, хто поширює такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Судом установлено, що в газеті «Комсомольская правда» від 15 лютого 1990 року № 39 було опубліковано уривки з документальної книги С. Алексієвич «Цинкові хлопчики» — «Монологи тих, хто пройшов Афганістан». У публікації є монолог, підписаний прізвищем позивачки І. С. Галовньової.

У зв’язку з тим, що відповідачі у цій справі — Алексієвич С. О. і редакція газети «Комсомольская правда» не надали доказів відповідності оригіналу до свідчень, викладених у зазначеній публікації, суд вважає їх такими, що не відповідають дійсності.