Але ж чи можливо це? Так, сумнівів бути не може: це Пауль Тюммель, резидент німецької військової розвідувальної служби по Чехословаччині, Австрії, Балканах, один з високопоставлених діячів апарату Абвера, керованого адміралом Канарісом.
Ім'я Тюммеля ми не знайдемо в жодному записі, рапорті чи повідомленні Моравця, воно не згадується в жодній його інформації чи довідці. Про нього скрізь можна прочитати лише таке: «З добре поінформованих джерел ми довідались…» чи: «З добре обізнаних німецьких кіл…», чи пізніше: «З найбільш поінформованого джерела, достовірність якого неодноразово перевірялася й підтверджувалась, ми одержали повідомлення…».
Коли знайомишся з такими й подібними до них донесеннями, що проходили крізь руки Моравця, постає виразна картина воєнних готувань Німеччини до агресії з багатьма разючими й переконливими деталями, виникає багато питань і передусім найголовніше з них: чому ж ми не захищалися, коли знали майже все наперед?
* * *
А що наші Кубіш і Габчик?
Вони в цей час ще не знають один одного, і в них зовсім інші турботи. їм по двадцять років, перший вже встиг побувати кочегаром і працює на батьковому господарстві, в Дольних Вілемовицях, другий — на хімічному заводі в Жиліні.
Але все ж таки між ними вже є дещо спільне: 1938 року, разом з тисячами таких самих хлопців-ровесників, їх призвано до війська. Вони взули солдатські черевики, обкрутили литки обмотками. Марші, навчання, команди десятника і поручиків. Звичайно, хлопців їхнього віку не дуже приваблює військова служба, але цього разу було інакше. Разом з тисячами інших хлопців вони щиро рвалися в бій, щоб захищати свою землю від агресорів. Їм анітрохи не хотілося вмирати, але якщо в цьому була б потреба — зуміли б піти і на смерть.
Пауль Тюммель, звичайно, не єдиний агент Моравця. До їхнього числа належить, наприклад, і одна дама, яка не відзначається ніякими особливими якостями, за винятком одного: вона працює секретаркою німецького посла в Празі.
Якось так сталося, що на одній вечірці ця дама, так би мовити, трохи перебрала міру. І під секретом розповіла товариству велику таємницю своєї молодості. Виховуючись у швейцарському католицькому пансіонаті, — зрозуміла річ, в дусі найсуворішого самозречення, — вона піддалася — лише один раз! — спокусі, і з того часу жити не може без мужчин. Але роки спливають і їй дедалі важче знаходити підходящих коханців. Хоч платня секретарки посла не така вже й мала, її майже не вистачає, і коли так піде й далі…
В товаристві, яке не без інтересу вислухало цю сумну сповідь, була людина, що одразу збагнула перспективність більш близького знайомства з цією підстаркуватою й не дуже привабливою дамою й незабаром запропонувала їй певну фінансову допомогу. Послуга за послугу: адже для неї, як секретарки посла, не дуже важко буде друкувати деякі листи в більшій кількості примірників чи виписувати кілька абзаців з кореспонденції, чи інколи стенографувати телефонні розмови посла з начальством у Берліні…
Угоду було складено. Під рубрикою «До виплати» в формулярах полковника Моравця з'явилася ще одна графа, а в його донесеннях — вирази: «З дипломатичних кіл стало відомо…» або «З оточення високих дипломатичних осіб було одержано…»
Комерція є комерцією, й базується вона на грошах. Але одного разу секретарка натякнула, що вона не наполягала б на грошових винагородах, якби по матеріал до неї приходив який-небудь офіцер, найкраще молоденький стрункий випускник академії…
Економічно вигідну пропозицію було прийнято. І відтоді в погоджений день ад'ютант Моравця визначав наказом, хто з офіцерів піде до інтимної вілли в Стржешовицях по інформацію «з дипломатичних кіл». Здебільшого він доручав це комусь з молодших офіцерів-практикантів або ординарцям.
Полковник Моравець завжди перевіряв, як виконується завдання. Разом із своїми найближчими співробітниками він сідав біля столу в кімнаті для нарад і обговорював з ад’ютантом, що саме треба зробити. Пани офіцери завжди реготали, коли Моравець зупиняв на дверях ад'ютанта.
— Стривай, щоб не забути, кого вже призначено? Хто піде сьогодні… за батьківщину?
— Поручик Н.
— Його вже проінструктовано?
— Звичайно. Згідно з наказом.
* * *
А що наші Кубіш і Габчик?
Вони ще не знайомі, хоч у них і однакова доля: Кубіш і Габчик стали четарями [4] Військове звання в колишній чеській армії, сержант.
. Обидва пройшли гарячкову мобілізацію 1938 року, котру навіть найнадійніші й найвірогідніші донесення німецької агентури оцінювали як прояв єдності і бойової рішучості всього населення Чехословаччини. І обидва так само, як і тисячі інших, відступили, обдурені й присоромлені, з укріплень на чесько-німецькому кордоні, які були без бою здані гітлерівській армії. Хлопці думали, як і тисячі інших: «Нас обдурили, зрадили!». Багато хто плакав від безсилої люті: «Чому нам не дозволили як слід зустріти їх?»
Читать дальше