Душан Гамшик - Бомба для Гейдріха

«…Тим більша відповідальність, тим глибша провина Лондонського уряду, який, грубо зловживаючи любов'ю народу до свободи, примушує чехів Іти на безглузді жертви тільки заради того, щоб декілька лордів-капіталістів не втратило своєї влади над світом, а декілька чеських експлуататорів — влади над народом, — пише вчитель Горак, він же Юліус Фучік. — Глупота, хоч і найчесніша, яка ще нині проявляється в довір'ї до обіцянок Лондона, — гріх у відношенні до чеського народу і його боротьби за свободу. Ба навіть більше: прояв глупоти у вирішальний момент, коли йдеться про все наше майбутнє, — це злочин, для якого історія не має і не може мати виправдання…»

Ці слова в пітьмі протекторату яскравим промінням освітлюють роздоріжжя, на якому розгублено стоїть багато людей.

Без єдиного пострілу німецька армія окупує зраджені чеські міста і села.

Кожен служить батьківщині, як може Лондонськими вулицями швидко мчить автомобіль. Хоч уже початок грудня, проте не видно й сліду горезвісного лондонського туману, день чудовий, світить сонце.

Машина звертає на вулицю Піккаділі й зупиняється перед будинком № 134. Шофер зовсім не поспішає відчинити дверцята. Обидва пасажири виходять з авто без його допомоги. Не треба дивуватися шоферові: погони цих пасажирів зовсім не виблискують золотом, вдягнені вони не в елегантні мундири, а в прості уніформи. На рукавах у них нашивки з написом «Chehoslovakia», а на плечах у кожного тьмяно блищать дві срібні зірки: фельдфебелі. Що їм треба б цьому будинку на Піккаділі № 134, де міститься Чехословацьке міністерство національної оборони?

І раптом шофер з подивом бачить: на фельдфебелів чекає ад'ютант шефа, навіть притримує двері, пропускаючи їх поперед себе, і, вклонившись, говорить:

— Пан полковник уже чекає і ласкаво просить, щоб ви зайшли до його кабінету.

Невже це якісь переодягнені англійські лорди?

Та шофер здивувався б ще більше, якби йому можна було піднятися з ними нагору. Шеф для цієї зустрічі надяг випрасуваний мундир з чотирма величезними золотими зірками й розкішними петлицями генерального штабу, хоч здебільшого ходить він у цивільному, бо служить в інформаційному відділі. На столику лежать дорогі сигари й сигарети.

Незвичайна зустріч незвичайно і починається. Обидва фельдфебелі, увійшовши до кабінету, роблять спробу відрекомендуватися по-військовому:

— Пане полковнику, фельдфебелі Ян Кубіш і Йозеф Габчик прибули згідно з вашим наказом!

Полковник, усміхаючись, перебиває їх:

— Тобто як? Здається, Зденек Вискочіл і Отто Стрнад, якщо не помиляюсь?

Він говорить це дуже приємним і веселим тоном, і службова формальність одразу ж розтає. Габчик, більш жвавий і кмітливий, миттю все збагнув.

— Вибачте, Зденек Вискочіл, слюсар з Простейова, Нижня вулиця, номер тринадцять.

Кубішу нічого не залишається, як додати:

— Отто Стрнад, робітник з Брно…

Полковник запрошує їх до свого столу, а ми тим часом маємо нагоду розглянути зблизька цю людину, яку особисто мало хто знає, — полковника генерального штабу Франтішека Моравця, постійного начальника другого відділу головного штабу військової інформаційної служби, начальника шпигунського центру.

Полковник Моравець невисокий на зріст, кремезний, трохи навіть гладкий. Тім'я у нього майже лисе, і темне волосся буйно росте лише понад вухами. Погляд очей лагідний, зосереджений, руки майже нерухомо лежать на краю стола. Говорить тихо й повільно. Другий відділ генерального штабу — відділ інформації — це незвичайна служба: агентурна сіть, конспіративні наради, вишукування людських слабкостей і їх використання, підкупи, пастки, афери. Чи подобається полковникові ця служба, при якій він майже не спілкується з нормальними людьми, щирими і веселими? Ні, запевняє він.

— Але хтось же мусить це робити, — зітхає полковник, — кожний служить батьківщині, як може.

Зараз він розмовляє з двома фельдфебелями Чехословацької закордонної армії і також говорить про батьківщину. Зараз грудень 1941 року, чеський народ страждає, його тероризують і грабують, з нього знущаються. За це повинні відповісти німецькі окупанти, Гітлер і його празький намісник, кривавий пес Гейдріх. Настав уже час, коли народ мусить взятися за зброю, настав час помсти…

Це звучить надто патетично і пишномовно, але так тоді думали й говорили, наші два фельдфебелі теж так думають і вірять у це, вони погоджуються з тим, що час уже перейти до активного опору, що на насильство треба відповідати насильством…