Душан Гамшик - Бомба для Гейдріха

Що далі було сказано в кабінеті полковника Моравця на Піккаділі № 134 — поки що ніхто не знає. При цій розмові не було жодного свідка, навіть ад'ютант полковника мусив вийти з кімнати, письмових записів теж ніяких не робилося, полковник сам перевірив, чи вимкнуті таємні мікрофони.

Збереглися лише письмові зобов'язання, підписані в кінці розмови фельдфебелями Кубішем і Габчиком. Кожний з них зобов'язувався:

«…разом з іншим військовослужбовцем закордонної армії повернутися на батьківщину, щоб у зручний час і за умов, які, на нашу думку, будуть найвигіднішими, здійснити який-небудь саботаж чи якусь іншу акцію, настільки ефективну, щоб про неї стало широко відомо не лише вдома, але й за кордоном».

Як же сталося, що долі цих двох фельдфебелів схрестилися з життєвим шляхом Моравця?

За відповіддю повернемось на кілька років назад.

Одного дня на початку травня 1933 року реєстратура головного штабу одержала такого листа на ім'я начальника розвідувального відділу:

« Шановний пане підполковнику! Якщо вас цікавлять дуже важливі відомості, що стосуються діяльності німецької розвідувальної служби і воєнних готувань німецької армії, спрямованих проти Чехословаччини, то приїдьте шістнадцятого травня до м. Дечин і погуляйте перед вокзалом, між другою і третьою годинами пополудні. Якщо ви не приїдете особисто, я не матиму змоги передати цих відомостей. Якщо вас хтось супроводжуватиме або будуть зроблені спроби встановити мою особу, то я теж не передам вам цих відомостей. За інформацію вимагатиму велику суму грошей.

З привітом Йозеф Шмідт ».

Початок був як у поганому детективному романі.

Провокація? Пастка? Спроба перевірити реакцію на подібні пропозиції? Але чому вона така прямолінійна і нехитра?

Досвідчені «вовки» з головного штабу швидко зробили висновок: це примітивний прийом якогось аматора-шахрая з судето-німецьких кіл, який хоче роздобути грошей, або пастка, і про це треба повідомити поліцейський відділок у Дечині.

Моравець, призначений після закінчення військової академії в головний штаб на посаду начальника розвідувального відділу, був тоді ще початківцем, наївним новачком. Але чи з дилетантства, чи просто на зло «вовкам», він зробив те, що, на його місці, не зробив би жоден працівник розвідувального відділу, — пішов на цю зустріч, причому сам.

Далі ця історія розвивається як ще гірший детектив.

На вокзалі Моравець зустрівся з незнайомим чоловіком, який без зайвих балачок передав йому уривок тексту, пояснивши, що сам по собі він не має особливого значення і є лише зразком.

— Передайте це на експертизу, пане підполковнику. Якщо цей матеріал вас зацікавить, приходьте сюди за два тижні і одержите весь текст. Але візьміть з собою десять тисяч крон.

Моравець завагався. Десять тисяч?

— Якщо не зацікавить, не дасте. Дасть інший.

На цьому й розійшлися.

Якщо досвідчені розвідники досі виявляли байдужість, то зараз вони всі були вкрай збуджені: експертиза встановила, що йдеться про інформацію першорядного значення і що ця інформація найімовірніше походить з античехословацького центру розвідки німецької армії (Абвера), або закордонного відділу Головного управління служби державної безпеки — центру німецького шпигунства.

Це вже не скидалося на поганий детектив.

Отже було прийнято рішення, яке звучало так: одержати всю інформацію, віддати десять тисяч.

Відтоді Моравець підтримував зв'язок з Йозефом Шмідтом, який згодом став одним з найголовніших і разом з тим найдорожчих агентів чехословацької військової розвідки. Іноді його повідомлення були такими приголомшливими й фантастичними, що їх схильні були сприймати як дезінформацію. Але через деякий час навіть найнеймовірніше підтверджувалося іншими агентами та дипломатичними повідомленнями.

Хто ж це був? Свої Інформації, найбільш цінні, цей чоловік вигідно продавав також французькому й англійському генеральним штабам. Проте він залишався невідомим і, крім грошей, вимагав, щоб ніхто не робив спроб розкрити його анонімність. Він боявся Гейдріха і його апарату безпеки, бо знав, що вони мають своїх людей і в чехословацькій розвідувальній службі, боявся зради.

Тільки після багатьох і тривалих спроб Моравцю вдалося зробити так, щоб його співрозмовника сфотографували під час одного з побачень. На знімку два серйозних чоловіки прогулюються по вулиці одного окружного міста в північно-чеському прикордонному краї й не дуже зацікавлено розмовляють між собою. Після порівняння цього знімка з фотографіями із картотек та альбомів в решті решт вдалося з'ясувати, що співрозмовником Франтішека Моравця на цій невинній прогулянці є, очевидно, Пауль Тюммель.