Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

У колегіумі є також і Центр розвитку особистості УКУ. Фактично — це помешкання, куди на якийсь час поселяються провідні науковці, громадські чи політичні діячі, загалом, люди з непересічним життєвим досвідом. Коли я був у колегіумі, якраз із центру виселявся колишній посол Великої Британії в Україні Роберт Брінклі. Для почесних гостей тут організовують програму перебування, зустрічі зі студентами, але головне — можливість пожити разом і неформально поспілкуватися. Зауважу: у ці кімнати, як і в помешкання для студентів, не соромно поселяти іноземних послів.

На першому поверсі колегіуму мешкає згадана вже спільнота «Емаус», де проживають друзі університету — люди з особливими потребами. До 16:00 нікого з них немає вдома — працюють. Як правило, у майстернях генд-мейд виробів чи в трапезній університету. У центрі є також затишна спільна зала, де вони збираються із друзями-студентами. Є в колегіумі й капличка, яка відчинена цілодобово.

На кожному поверсі колегіуму розташована затишна світла їдальня з видом на інші приміщення кампусу. Там кілька столиків, умивальники, кухонне приладдя, дві мікрохвильовки й немає плити чи чогось іншого, де б можна було приготувати їжу. Питаю Наталію Климовську: «Чому так? Це було технічно складно? З міркувань безпеки?» «Ні, — запевняє віце-ректорка, — я сама дивувалася й переконувала владику, що плит усе ж таки треба, та він наполягав на своїй американській системі». Ця модель не передбачає, що студенти щотижня привозять від батьків тяжезні сумки з пирогами, голубцями, котлетами, щоби протягом тижня підігрівати кожен своє. Усі харчуються в трапезній, де мають великі знижки. Усі їдять в однакових умовах і разом — так мають можливість бути більш відкритими, спілкуватися.

Ми з Наталею Климовською та її помічницею Галиною Василицею заходимо у студентські кімнати, і мене дивує, що всюди тут якось на диво охайно. Ліжка всі заправлені, немає розкиданих речей. Кажу, що це підозріло. Запитую, чи студенти прибирають, чи ці обов’язки закріплені за кимось іншим.

— Студенти, — відповідає Галина.

— Такі правила?

— Так.

— Наприклад, я живу тут, — уточнюю, — зібрався й побіг на пари. Залишив у кімнаті бардак, усе догори дриґом. Яка буде санкція?

— Немає санкцій, — сміється Галина, — просто тут і так усі це знають. Люди дотримуються порядку. Відколи я поселилася — так і є. Можливо, спершу якось ламали безлад, я не знаю. Прийшла, коли все вже отак.

Кімнати в колегіумі дво- та тримісні. У кожній є санвузол, невеличкий холодильник, стіл для писання, шафа.

Усе необхідне. Є також гостьові кімнати, де за невелику плату може поселитися кожен охочий. Для прикладу, якщо в гості приїжджають батьки чи друзі.

«Ми розуміли, що це має бути як двозірковий німецький бізнес-готель, — пояснює Владика Борис, — без блиску, без євроремонтних цяцьок, але солідно. От береться людина за вікно, а воно відчиняється і зачиняється, як двері мерседеса. Це також потрібно для довіри. Довіра й недовіра пов’язані з нашим досвідом ззовні. Якщо людина береться за клямку, а та відлітає, то вона відчуває, що все тут на волосині висить. А ми навіть такими дрібницями даємо студентові відчуття певності».

«Ми розуміли, що це має бути як двозірковий німецький бізнес-готель, без блиску, без євроремонтних цяцьок, але солідно. От береться людина за вікно, а воно відчиняється і зачиняється, як двері мерседеса.

Принципи УКУ закладені і в архітектурі університету. Проект студентського містечка розробили американські архітектори — фірма «Kallman McKinnel & Wood Architects» із Бостона.

«Ми з ними говорили про два «М» і три «С», — розповідає Борис Ґудзяк, — і саме це цікавило архітекторів, бо ніхто з ними в такий спосіб про університет не спілкувався ні в Америці, ні в Європі, ані в Сінгапурі». Президент університету переконаний, що ці споруди створені для спілкування і водночас вони самі наче спілкуються між собою.

Ще одна вимога до університетських будівель — це має бути львівська архітектура. Без ностальгії за імперією Габсбургів, але зі врахуванням стилістики Львова. І справді, будинки такої ж висоти, як і споруди в центрі міста. «Вони людські, не приголомшують, — пояснює Борис Ґудзяк. — І простір між ними настільки важливий, як і самі будинки. Коли проходжуватися студмістечком, то у вас з’явиться відчуття, як на львівських вуличках, якісь закамарки, та коли повернулися чи пройшли однією з алейок — відкривається панорама».