Коллектив авторов - «10 успішних українських брендів»

Ми захотіли, щоб цей університет став школою любові, довіри, людських стосунків, і зробили те, чого не зробив жоден університет в історії.

Два «М» давали відповідь на питання, які ставив собі Борис Ґудзяк. Яким повинен бути цей університет? Це місце, де просто програмують «комп’ютер між вухами», чи тут мали б готувати людину до різних викликів життя? Ідеться лише про інтелектуально-раціональну площину чи перед викладачем є цілісна людина, яка має душу, дух, серце, розум, тіло й мережу своїх духовних та соціальних стосунків? «А ще на початку 90-х в Україні дуже бракувало довіри, і ми відчуваємо це до сьогодні, — каже Владика Борис. — Ізольований індивід легше надається до маніпуляції, тому тоталітарна система застосовувала терор, щоби витягнути людину зі стосунків із Богом і ближніми. Тож ми думали, як відновити довіру в суспільстві, де Павлик Морозов був ідеалом, де в Галичині, наприклад, казали, що кожен сьомий у місті — донощик». Мученики й маргіналізовані могли навчити бути стійкими, спілкуватися, довіряти, любити. Владика Борис казав мені, що невипадково так довго про це розповідає, адже саме на цих речах будувався УКУ. Все інше — похідне. Тепер і я багато пишу про два «М», бо розумію, що так і треба.

Сказане вище — це лише частина прикладів того, як УКУ від початку старався переосмислити, чим є університет. Також Борис Ґудзяк говорить, що в 90-х в Україні працювало близько 200 університетів, тому важливо було не створити такий самий 201-й. «У суспільстві, яке було й є постіндустріальним та постколоніальним, ми думали, — каже він, — яким правом можемо творити ще один університет і просити людей, щоб вони на це жертвували свої тяжко зароблені гроші. Тому потрібно було, щоби УКУ заповнював якусь прогалину, нішу». Прогалин у той час було немало. Одна з них — богослов’я. 1992 року, за словами Владики Бориса, не було жодного власника українського паспорта, який би мав університетський диплом богослова.

1992 року почалася робота над інтерв’ю з репресованими греко-католиками. Таким було перше завдання для працівників новоствореного Інституту історії церкви. До університету було ще далеко. Справи просувалися повільно, небагато людей вірили в починання тоді ще навіть не отця Бориса Ґудзяка.

«Інститут — це ж кількасот людей, директор певних габаритів і з певною здатністю залагоджувати справи, як це робилося в радянський час. А я мав тоді 31 рік, — згадує владика, — і не виглядав серйозно. Мав довге волосся, ходив у джинсах, і ніхто не хотів зі мною працювати, хоч я пропонував $25 на місяць (нормальна зарплата професора була тоді $18)». Однак саме в той непростий період формувався кістяк команди університету. Однією з перших приєдналася теперішня проректорка з розвитку та комунікацій УКУ Наталія Климовська. Згадує, що прийшла влаштовуватися на роботу в інститут, хоча не зовсім уявляла, що це за установа й чим планує займатися. Наталя Климовська, випускниця Львівської політехніки, почула, що шукають людину, яка вміє працювати з комп’ютером. Думала, що це, можливо, юридична фірма чи якийсь інший бізнес. На співбесіді побачила молодого чоловіка, котрий планував створювати Інститут історії церкви. «Найперше, що хотіла сказати: «Ви мені не підходите», — згадує Наталя Климовська. Проте Борис Ґудзяк так натхненно про все розповідав, що їй стало шкода «роботодавця» й вона вирішила не розчаровувати його, а трохи попрацювати, поки не знайде собі чогось іншого. Отак «тимчасово» Наталя працює вже 25 років.

Разом ці талановиті й віддані люди здобувають щось більше. Вони залишаються в УКУ, тому що відчувають в університеті свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити внесок у зміну суспільства.

В Інституті теперішня проректорка розшифровувала інтерв’ю з репресованими греко-католиками. Наталя розповідає, що приносила записи додому, де їх слухала вся сім’я. «Я тоді зрозуміла, що заради віри люди можуть іти на великі жертви, навіть помирати», — розповідає віце-ректорка.

Владика Борис часто наголошує, що колектив УКУ відданий своїй справі. За його словами, не один університет, не одна компанія чи політична сила намагалися перетягнути до себе керівників університету. Кожен із них міг у бізнесі, у політиці у Львові, в Києві і за кордоном заробляти набагато більше і, з матеріального пункту бачення, значно комфортніше влаштувати життя. Проте разом ці талановиті й віддані люди здобувають щось більше. Вони залишаються в УКУ, тому що відчувають в університеті свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити внесок у зміну суспільства.