Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Вони прийшли. Але з рішенням — «обмежено придатний», що не дозволяло звільнити Миколу з армії.

— Уже коли документи прийшли, тут у частині порадилися, що робити, як мене звільнити, бо зрозуміло, що мене потрібно звільняли, бо у мене там і з оком, і з вухом — ну, короче, проблем іще хватає. Я написав рапорт на повторне ВЛК і поїхав в Київ. Ну, а в Києві — там уже як до людини справді поставилися. Доки був у військовому госпіталі на обстеженні, знайшли все, що можна і не можна було. Навіть те, про що я навіть не знав. І вже це зараз рішення — не придатний у мирний час і обмежено придатний у військовий час — дозволяє мені звільнитися.

У нього вже чималі плани на майбутнє. Це війна, каже, навчила не сидіти довго без роботи, а рухатися вперед і дія­ти на випередження. Здаватися і опускати руки, попри численні проблеми зі здоров’ям, Микола не збирається. «Сила духу, яка, попри заперечення родини, привела на фронт цього дуже юного на вигляд хлопця, не дасть йому пропасти у житті», — спадає мені на думку.

— Я буду весною поступати, бо вищої освіти у мене немає, і зараз стоїть вибір. Я з дитинства мріяв бути психологом. Там, у себе на малій батьківщині, мені вже й роботу пропонували, без освіти навіть, типу атошникам помагати після поранень. Ну, або друге — хочу піти в політику. Треба їм там щось робити, бо що — воював зря? — Він грізно і водночас кумедно зводить брови, що мусить, певне, означати, що комфортного і безтурботного життя, принаймні місцевим політикам, Микола у недалекому майбутньому не дасть.

— Подивлюся — або психологія, або політологія. Ну, як потягну.

Він знімає верхній одяг — легку яскраво-синю куртку. У процесі розмови Миколине обличчя червоніє — чи то від напливу емоцій, чи від духоти: в адмінбудівлі, де тимчасово мешкають військові, і справді жарко. Під курткою у юнака — український камуфляж. На рукаві нашивка батальйону та позивний — «Інформатик».

— А звідки таке псевдо? — мені цікаво почути його версію, хоча я, здається, уже знаю, чому юнаку дали такий позивний.

— По-перше, тому що знаю дуже багато. — Я непомітно посміхаюся, оцінюючи його дитячий максималізм. — А по-друге, тому що ще з Рівного, з полігона, практично через мене всі держали связь з домом. Тому що молодих там майже не було, а я на «ти» з тим самим «андроїдом». І фотографії переслати чи емемес комусь відправити — то все я.

— ІТ-спеціаліст на війні це називається, — резюмуючи, сміюсь я.

— Да, щось тіпа того, — приєднується до мого сміху Микола.

Ми — я та заступник комбата — прощаємося з юнаком. А я подумки бажаю йому успіху і гарних людей на життєвому шляху. Таких, як він сам, хто без вагань та сумнівів пішов рятувати побратимів, підставивши себе під ворожий вогонь…

— Ого, нічого собі тваринка! — Першою, хто зустрічає нас на позиціях в околицях Горлівки, але цього разу вже з боку прифронтового Майорська, виявляється красива доросла вівчарка. Найкращий друг людини, а в нашому випадку — ще й захисник бійців на цьому блокпості, який гучним гавкотом сповіщає про прибуття непроханих гостей. Утім, про наш приїзд тут уже знають — по рації бійцям передали, що до них у гості їдуть журналісти.

— Доброго дня! — З бліндажа виходить невисокий плечистий боєць у бронежилеті й з автоматом на плечі. Замість каски у нього тоненька шапка. Риси обличчя у чоловіка чіткі й крупні, великі очі, ніс, губи наче висічені з каменю.

Звати його Сергій. Позивний — «Вовк». На війні він з весни 2014-го. Доброволець, що одразу зголосився йти на фронт.

— Ми сразу добровольцями пішли в АТО. Не захотіли проходить учебку, сидіть там без діла два-три місяці. Ми більше тут потрібні. Усі, хто зі мною йшов, одразу пішли на передок. Перше це був Краматорськ, а потім — Вуглегірськ.

Вовк був серед тих бійців, кого з боями виводили з Вуглегірська, коли на місто наступали росіяни. Саме російські війська — напередодні захоплення Дебальцевого — отримали наказ зачистити території довкола міста з вузловою залізничною станцією. Вуглегірськ був однією з таких територій. Саме після боїв за місто та всього, що там побачив, чоловік вирішив залишитися на передовій.

— Вивели нас звідти, з Вуглегірська, — я побачив, що вони роблять з нашею землею, з усім нашим. Чого ми повинні їм віддавати щось? Якщо ми їм віддамо оце, цю землю, то вони через місяць-два будуть уже в нас і за місяць-два всю Україну загребуть.

Він сам з Кіровоградської області. І серед його знайомих, каже, чимало тих, хто пішов на війну, і тих, хто добровільно залишився на передовій на другий рік.