Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Він не скаржиться на погані умови, хоча чергувати в «землі» день і ніч та ще й під кулями і снарядами — невелика радість, та не кляне державу і владу, як це робить чимало мобілізованих на передовій. І геть не зрозумієш — чи то ще до війни цей 22-річний юнак мав сильний характер та витримку, чи цього його навчили тут, на передовій.

— Вєщі видали, все є. Волонтери нам помагають, Кстаті, спасібо волонтерам усім передасте. Що помагають, не забувають нас. А так — хотілося б, звісно, щоб сонце було. Але сонця немає. Ну, нічого, дочекаємося ж, правда?

Його цінують і люблять побратими — за щирість, відкритість та добру натуру. Більшість із них старші за Валентина на десятки років. Що їхня дружба збережеться і після війни, юнак не сумнівається.

— Як комбат казав: «Атошна дружба — найкрепша дружба, яка є». Ось із Дімою я весь час воював на першому посту. Як я його можу забуть?

Дмитро, кремезний чоловік років за 30, на цих словах ствердно киває головою — мовляв, обов’язково знайдемося у мирному житті. У цей час із «сірих» Шумів піднімається жінка — місцева мешканка з «кравчучкою» в руках. Валентин спускається на дорогу. Це теж його зона відповідальності — перевірка документів у місцевих, хто йде чи їде у прифронтовий Дзержинськ.

Нам не чути розмови, але за виразами обличчя обох стає зрозуміло: ця жінка Валентинові знайома. Вона, вочевидь, із тих, хто часто ходить у Дзержинськ за продуктами або в лікарню. Між окупованою Горлівкою та підконтрольним Україні Дзержинським більшість мешканців навколишніх сіл обирають Дзержинськ. Там і продукти дешевші, і на вулицях безпечніше. Хоча ті, для кого «головне — мир», запевняють, що їх «не ображають» ані з того, ані з іншого боку.

Юнак жінку пропускає. І повертається на блокпост, де ми на нього чекаємо.

— Вам пасує військова форма, — кажу те, що давно хотілося йому сказати. Український камуфляж, покращений після першого року війни, на юнакові сидить гарно і ладно. А бронежилет і автомат гармонійно доповнюють картину. Каску Валентин не носить — як і більшість бійців на передовій. Тут її одягають, лише коли починаються серйозні обстріли. Хоча керівництво таку «вибірковість» не вітає. — Не думали залишитися в армії? Підписати контракт?

— Бути воєнним? Нє, не з моїм характером.

— А ким хочете бути? Що плануєте після демобілізації?

— Може, поступлю на якогось сварщика, вивчуся і буду працювати, може, на завод десь влаштуюсь. Та багато роботи є. Було б тільки бажання.

— А характер ваш змінила війна?

— Характер? — Валентин на мить замислюється, і його обличчя набуває геть дитячого виразу. Безпосередності, щирості та зворушливої наївності, які є в цьому хлопцеві, жодна війна не змінить, думаю я. — Та ну як сказати? Виводи там деякі зробив — і все. А так — яким був, таким залишився.

— А який ви? — мені хочеться, щоб він сам описав ті риси, які я прекрасно бачу і без підказки.

— Веселий, разговорчівий. — Він знову замислюється.

— Оптиміст? — намагаюся допомогти хлопцю я.

— Да. І війна оптимізм мій не поміняла…

— А ходімо, я вас із нашим героєм познайомлю. Він якраз у нас в штабі, приїхав документи дооформлювати. — Веселий, балакучий та легкий у спілкуванні заступник командира 17-го батальйону 57-ї бригади, що стоїть на охороні міст і сіл в околицях Горлівки, галантно відчиняє двері спортивного адмінкомплексу, що розташований у самому серці прифронтового Дзержинська. Тут нині квартирується частина бійців — з тих, хто охороняє мир та спокій у багатотисячному місті.

Дістаємося другого поверху. Наш провідник, Олег Бажан, на хвилину зазирає в одну з кімнат:

— А ходи-но сюди, тут до тебе журналісти приїхали, — викликає когось, кого мені за його широкими плечима не видно.

За хвилину в коридор виходить високий, не менше метра вісімдесяти, світловолосий худенький юнак, на вигляд років за 20. Його обличчя — усе в шрамах та синіх вкрап­леннях. Щоправда, навіть це не псує його гарні правильні риси та сором’язливу посмішку.

— Ольга, — протягую руку для знайомства.

— Коля, — відповідає він міцним рукостисканням.

Глянувши йому в очі, помічаю велику чорну пляму на одній із зіниць.

— Де це вас так? — Мені важко підібрати правильні слова, щоб і дізнатися його історію, і при цьому не зробити хлопцеві боляче. Бо я не знаю, наскільки чутливою є ця тема для цього геть юного бійця.

— 15 квітня 2015 року получилось так, що розвідрота пішла туди, в Горлівку. Їх там засікли, начався бой, нада було їх піддержувати вогнем. Ну, а я зенітчик, зенітка у нас далекострільна. І я виїхав, відстрілявся, потом, коли перезаряджався, прилетіла протитанкова управляєма ракета. І всьо…