Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Голова кругом ішла — з трьох сторін треба було наблюдати. І через нас летіло, і по нас… Там я перший раз попав під «град». Хрещення «градом». Пішов через дорогу на сусідню позицію супчику поїсти. Сарай, хлопці зварили суп. Думаю, зараз поїм гаряченького. І тут — гу-гу-гу! Як були, так і полягали. Це жесть, канєшно. Відгуркотіло, минуло 30 секунд, повилізали — і тут знову. З ревом. Один контужений тільки — дуже повезло…

А потім почався обіцяний штурм. Бій не припинявся чотири доби. Ледве встигали перезаряджати автомати і кулемети. Відстань бою — витягнута рука.

— От четверо суток там таке творилося, капець. Просто капець. Просто лізли. Буквально дійшов до паркана, зламав штахетину, — це розказував мені «Філософ», такий позивний, Олег звати, а «Філософ», бо він любить поговорити заумно, — сховався за хатою, просто собі стояв. Там не було укріплень — хати й позиції. Сепар ламає штахетину, заглядає, а «Філософ» пре три чи чотири одиночки: тух-тух-тух! Сепар падає, стогне. Хлопці ще туда дві гранати кинули, та й він затих. Уже до такого доходило, вже прямо п’ять метрів до нього. Та й таке.

У самому селі російська армія (очевидно, ішлося саме про регулярні частини РФ) залишила десять загиблих.

— І ще там коло села валялись ті, що вони не позбирали. Всьо, більше в Новоорловку вони не потикались. Але регулярно туди прилітали то артилерія, то АГС. Постоянно.

На цій позиції стояли до 16 лютого. До так званого Дебальцівського «котла». Попри постійні обстріли, був, звісно, і вільний час. Кожен розпоряджався ним по-своєму.

— Я читав книжки. «Анну Карєніну» почав, в отпуску закінчив. Хтось куховарив…

У лютому РФ почала штурм Дебальцівського виступу. У тому, що це регулярна армія РФ, Коля вже не сумнівався:

— Вони дуже грамотно все робили. Колони їздили. Ми могли б щось корєктірувати, але туман, ніч. Просто чули ляскіт цієї «гусянки». Танкові двигуни. Перед нами було місто Кіровське. Нормальне таке жиле місто. То вони його напакували — там і танки, і «гради» звідти, і артилерія. Гражданські, заправка працювала, ввечері світло у висот­ках. А ввечері з-за цих висоток — «гради». Нормальна така війна. 15-го оце перемир’я. Команда: «Збирайтеся виїжджати!» — потім відбій.

Протягом цілої ночі 12 лютого 2015-го у Мінську тривали переговори між Путіним (РФ), Порошенком (Україна), Олландом (Франція) і Меркель (Німеччина). Напередодні було масоване порушення крихкого перемир’я й обстріли Росією мирних міст — Маріуполя, Артемівська, Краматорська, автобуса під Волновахою. Десятки загиблих. Тероризм у чистому вигляді.

«Він грає брудно, проти правил», — хтось із операторів зловив розмову Порошенка з господарем мирних переговорів Лукашенком. «Я знаю», — коротко відповів той.

Чомусь чи не найбільше йшлося за Дебальцеве. Домовленості про мир не дотримували саме там. Саме напередодні переговорів російським військам таки вдалося прорватися у тил Дебальцівського виступу і захопити село Логвинове. Звідти вже можна було обстрілювати так звану дорогу життя — трасу з Артемівська. Кілька днів тривали спроби вибити росіян з Логвинова. Марні. Один знайомий каже, що в тому селі було до сотні одиниць росій­ської техніки. Знали координати і запрошували артилерію з Генштабу. Так і не дочекалися. Вистрелили, але не тим і не туди. Це вже інша історія. Станом на 15 лютого сенсу зберігати позиції не було — надто великими ставали втрати, щоб підвезти їжу чи воду. Безпечна евакуація поранених стала неможливою.

— 16 лютого ми виїхали колоною звідти. Приїхали у величезний базовий табір під Дебальцевим. Окопи, бліндажі — видно, що піхота. Офіцери пішли радитися в штаб бригади. Ми стоїмо-стоїмо — тут артилерія. Усі, як миші, — в щелі, бліндажі. Частина з наших вже того ж дня заїхала в Дебальцеве, а ми ту ніч переночували, стоячи у заправщиків у бліндажі — там в ямах вода набиралася. У них були цілодобові чергування, щоб цю воду відкачувати, відчерпувати точніше. А зранку 17-го нас теж у місто відправили. Виявилося, що місто вже не під нашим контролем.

Зайняли якусь хату, сказали тримати позиції. Попереду — уже порожнє місто. Усі висотки — найкращі позиції для снайперів — в руках ворога.

— Негарні відчуття. Слава богу, по нашій хаті не було атак. Були гранати, наводчика поранило, але піхота не йшла. У ротного був ближній бій — до 30 чоловік піхоти, танчик вийшов прямо на них. Ніякої вже евакуації поранених.

Востаннє почули рацію увечері 17-го. Ішлося про те, що потрібно буде відступити на квартал назад. Вранці 18-го зрозуміли, що рація не працює. Увімкнули мобільний зв’язок. Знайшли телефон комбата.