Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

Так звані міліціонери забрали всі записи, блокноти. Де воно поділося? Думаю, свідомо знищили. Бо невигідно було розслідувати цей злочин. Як казав мій Діма, війну в Донецьку почала місцева влада, вона їй сприяла. Він більше знав, більше чув. А я тільки тривожилася за свою дитину. Думала, як щось почнеться — переконаю його десь виїхати. А виявилося, що все почалося саме з нього…»

2015-го указом Президента України Дмитрові посмертно присвоєно звання Героя України.

17 квітня у центрі Донецька новий великий проукраїнський мітинг. Близько 10 тисяч осіб збираються в центрі міста під українськими прапорами.

Попри побиття активістів, 25 квітня — ще один мітинг, який уже завершується справжнім побоїщем. На українців нападають люди в камуфляжі з битами. П’ятеро зникло безвісти. Є важко поранені й навіть загиблі.

Українці починають залишати Донецьк.

Проте не всі. Донецькі ультрас починають практично партизанський опір — без зброї. Один із героїв того часу — Віталій Овчаренко. Ультрас «Шахтаря», громадський активіст, журналіст, а згодом — боєць добробату і волонтер. У інтерв’ю виданню «ОНЛАЙН» він згадує про наїзди росіян у Донецьк, які говорили з помітним акцентом і не орієнтувалися в місті.

— Вони вахтами їздили. Ну, і ми їм допомагали додому вибиратися. Увечері йдемо групою, тип підходить: «Братіш-­братіш! Зьома-зьома! Памагите даєхать!» — «Не проблема — пішли, братан, допоможемо!» І давали йому — тільки не грошей, а по морді. А потім уже стали самі шукати цих «братиків». На автовокзалі їх багато вешталося, у районі парку Щербакова: вони ж проп’ють усе, а потім: «Зьома, дай грошей на проїзд в Ростов!» Швидко відбуцали — і розбіглися. Ось тоді партизанська війна в Донецьку і почалася — коли ультрас збиралися і вечорами робили такі маленькі зачистки міста. Крім ультрас, розбиралися з сепарами і колишні військові, і спортсмени, качки. Іноді були непорозуміння: уже в процесі бійки розумієш, що зв’язалися зі своїми. Якось у районі Критого ринку ми напали на групу. Зіткнулися, стали перемагати, і ось одного вже жорстко прибиваємо, а дивлюся, у нього футболка відкрилася, там тризуб і напис: «Я живу на своїй, Богом даній, землі!» Піднімаємо його: «Друже! Ми помилилися!» — «Та й ми помилилися, судячи з усього!» Навіть таке було. «Вечірні патрулі» вдавалися. Був такий момент, коли сепари боялися виходити не в групі за периметр свого барикадного містечка. Було в нашому середовищі й багато розмов про штурм будівлі ОДА, але свідчення про те, що у сепарів є вогнестріл, ці плани обрушили. Думаю, у разі нашого штурму вночі чоловік двісті змогли б відбити ДонОДА, але все ж тоді так на це і не зважилися.

Сімнадцятого травня Віталію теж довелося поспіхом залишати Донецьк. Його вирахували. Це було неважко: Віталій був знайомий навіть з одним із лідерів так званого ДНР Павлом Губарєвим. Розповідає про неонацизм останнього, свастику і те, яке соціальне дно завозили з Росії в Донецьк для дестабілізації.

Сидіти спокійно у Києві Віталій не міг. Пішов добровольцем у батальйон МВС. А в цей час багато його друзів продовжували «партизанити» на окупованій території.

— Місцеві, і мої друзі й знайомі теж, партизанили — допомагало знання краю, географії. Якщо їх сепари затримували, запитували: «Ви звідки?» — «Та з Текстиля´! Доїхати так-то і так-то». Їх відпускали. Сепари довго не могли повірити, що з ними борються не «правосеки-бандери зі Львова», а місцеві, донеччани. Колишні військові теж активно партизанили. Виїжджали на «сафарі» вглиб території супротивника. Знаю випадок, коли хлопці на Майдані купили якісь «козацькі» тужурки, заїхали в Донецьк, заарештували сепара і назад вибралися, а місцеві «козаки» їх навіть похвалили: «Правильно ви його!» І такий у мене знайомий був: він допомагав під час одного трагічного відступу нашим солдатам. Просто їхав, збирав їх по полях, придумував легенду і проїжджав через блокпости. Нагороджений за це. Але я обрав інший шлях — воювати офіційно. Усе одно у мене не було навичок володіння зброєю, бойового досвіду. Та й десь у глибині душі хотілося: якщо мене вб’ють, щоб мама отримала пільги. Ну, може, так егоїстично, але як є.

Далі у житті Віталія було Дебальцеве, але це окрема історія. Урешті, він сам збирається написати книжку.

Метою цього допису було показати, що мешканці Донбасу не віддали окупантам свою малу батьківщину просто так.