Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

У нас був інший настрій.

— Ти пам’ятаєш повстанські пісні? — запитала мене Наталка.

— Які саме? — перепитав я.

— Упівські, ті, які співав Чубай. Я їх навчила своїх дівчат.

— Лента за лентою? — перепитав я.

— Давай! — вигукнула Наталя.

І ми завели «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є»!

За хвилю помітили, що «друзі», які «загубили» золото, злякано ідуть. Потім було «Пливе кача». Йшов 2006-й рік, чоловік Наталки Василь іще живий, напередодні йому вчергове розбили голову. Україна насправді була єдиною.

На початку 2016-го Путін учергове вдав із себе історика. Насварив Леніна, похвалив Сталіна. За СССР — як союз рівноправних республік. Мовляв, шкода, що не послухали Джугашвілі, який пропонував унітарну імперію з національними автономіями. І про минуле Донбасу згадав: передали Україні для чогось, хоч там росіяни жили, — для збільшення відсотків пролетаріату, мовляв. «Маячня якась», — закінчив свій спіч Путін. Справді, маячня, але саме на ній ґрунтується військова експансія Росії, тож доводиться вчергове розвінчувати ці дурниці у програмі «Машина часу» на «5 каналі». Як експертів беру істориків з Донбасу.

Зі Стеном (Станіславом Федорчуком) зустрічаємося на Хрещатику. Високий, міцний, він говорить дуже гучно (аж озираються перехожі), швидко, впевнено, при цьому з ледь вловимим акцентом. «Донбас — це Україна, — не втомлюється повторювати Станіслав, — відколи його почали заселяти козаки у XVII столітті. Основна маса колонізації — це XVII—XVIII століття. Це не були великі поселення. Територія До­нецької області — класична Слобожанщина. Перший український прапор було піднято 1917 року над Бахмутом».

Федорчук багато говорить про те, як козаки з Донбасу становили бойове ядро перших петлюрівських загонів в армії УНР, про Голодомор і про те, як його родині вдалося врятуватися тільки тому, що дід працював на шахті й отримував пайок, про русифікацію і про те, як регіон заселяли етнічні росіяни вже у ХХ столітті, врешті, про криміналізацію і неорусифікацію 90-х років ХХ століття.

2013-го політолог Станіслав Федорчук став координатором Донецького Євромайдану. У криміналізованому і нетерпимому до іншої думки місті саме Стену вдалося згуртувати під егідою Майдану різноманітні групи людей — від місцевої інтелігенції до ультрас «Шахтаря». Утім, уже в січні 2014-го збори громади у центрі Донецька стали небезпечними. 22-го числа, на День соборності, мітингувальників атакували кримінальники з битами. Станіслава, його батька і ще кількох активістів було жорстоко побито. Дбаючи за безпеку щойно народженої дитини, Стен змушений був покинути Донецьк.

Згуртовані ним люди, між тим, продовжували відстоювати український Донецьк уже в березні і навіть у квітні, коли місто окупували озброєні зайди, а місцева міліція фактично стала на їхній бік.

13 березня — перша жертва. Під час нападу озброєних «тітушок» на український мітинг вбито Дмитра Чернявського. Його зарізали ножем, коли він допомагав вибиратися з бійні, організованої російськими бандами за бездіяльності міліції, жінкам. Хлопцеві щойно виповнилося 22 роки. Мати загиблого Людмила добре запам’ятала той трагічний день:

«Він частенько ходив на мітинги. І я також. Просто в той день у мене був морально тяжкий стан. Я щось передчувала, та й сон мені дуже дивний наснився. Нібито ми з Дімою йдемо по якомусь ринку, людей багато, навколо сильний галас, якісь дзвоники лунають. А попереду — величезний ліфт і світло в ньому. Ми поспішаємо, а Дімка (він високий був) йде дуже швидко, я за ним не встигаю. Він зайшов у той ліфт. Я підбігаю до нього, але двері зачиняються, і ліфт іде вгору. Я стою, плачу і розумію, що все скінчилося. На цьому й прокинулася. Щоб розвіяти передчуття, вийшла прогулятися на місцевий ринок. А там уже були в камуфляжах закордонні кореспонденти, опитували людей. Усім роздавали листівки за Губарєва, а я відмовилась їх взяти. Пам’ятаю, як один із них на мене так глянув, що аж страшно стало. Видно було, що вони неадекватні люди… Ішла додому з думкою, аби Діму нікуди не пускати. Але ж він не сказав, що йде на площу. Говорив, що вони з хлопцями збираються в школі, щось треба обговорити. Казав, що швиденько повернеться — туди й назад. Я ж не знала, що ввечері буде мітинг, бо він від мене все приховував. Навіть в інтернет не давав глянути…

Після Діминої загибелі у нас забрали два комп’ютери, флешки з його фотографіями. Я його не раз просила зробити фото на пам’ять, а він казав, що завжди з нами. Як керівник свободівської прес-служби, фотографій робив багато, але сам залишався за кадром…