Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

За словами Олени, чоловік ніби передчував швидкий кінець. У той фатальний день, ідучи з дому, він не сказав, що прямує на мітинг, тільки несподівано подякував дружині: «Спасибі тобі за підтримку, крім тебе, мене ніхто не підтримає». Неспокійно було на душі й в Олени.

— За кілька днів до нещастя мені наснилося, що я тікаю з донькою від погоні, падаю в якусь могилу, і мене присипає землею, — каже жінка.

У лютому 2015-го Володимиру Рибаку і Юрію Поправку присвоєно звання Героїв України.

Перший бій українсько-російської війни відбувся 13 квітня 2014 року поблизу Слов’янська. На трасі з Харкова у Донецьк зупинилися автомобілі підрозділу «Альфа» ЦСО СБУ, неподалік стояли військові БТР 80-ї бригади.

Раптово неподалік від машин Служби безпеки зупинився білий джип. З нього вистрибнули озброєні люди й відкрили вогонь. Одночасно стрілянина почалася із «зеленки» — лісосмуги неподалік від траси. «Альфівці» почали відстрілюватися, однак їхній опір слабшав, із «зеленки» почали наближатися диверсанти.

Старший лейтенант Вадим Сухаревський із позивним «Барсук» тоді командував 3-ю ротою 80-ї бригади, яка розташовувалася неподалік у БТР. Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається. Подумав, що це якесь навчання, гра, аж поки не відчув характерний звук влучання куль у броню БТР. Після цього одразу доповів про бій командуванню. Як він повідомив в інтерв’ю виданню «Цензор», у відповідь отримав категоричний наказ — не стріляти:

— Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці «Альфи» метушаться поряд із нашими БТР, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку «зеленки» противник почав атаку — група до двадцяти чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону — якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх, хто відстрілювався на галявині. Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів буде лежати на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрілка — щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрільбу на ураження вирішив відкрити сам. Група в «зеленці» була професійною, і вона становила найбільшу загрозу. Я відкрив по них вогонь із великокаліберного кулемета. На перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Думаю, більше одного-двох мені зачепити не вдалося — я бачив, як вони когось тягли, але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.

За словами Сухачевського, під час бою команду «Не стріляти» давав полковник Копачинський.

У тому бою загинув «альфівець» капітан Геннадій Біліченко.

Восьмого червня, на свято П’ятидесятниці, після богослужіння в приміщення церкви християн-євангелістів увірвались бойовики Російської армії й затримали дияконів Володимира Величка та Віктора Брадарського, а також двох дорослих синів старшого пастора — Рувима й Альберта Павенків. Сам пастор Олександр Павенко разом із молодшими дітьми виїхав із міста. Терористи звинуватили християн у злочинах проти ДНР і підтримуванні українського війська. Понад місяць родини полонених (дружина і восьмеро дітей Володимира Величка, дружина і троє дітей Віктора Брадарського і дружина Павенка) сподівались на звільнення своїх чоловіків. Але, як згодом з’ясувалось, 9 червня християн після тортур стратили.

Про них мало пишуть. Із різних причин. По-перше, антитерористичний центр «Альфа» Служби безпеки України — секретний підрозділ. По-друге, одразу після Майдану в «альфівців» була не дуже добра репутація — мовляв, саме вони штурмували 18 лютого ввечері Будинок профспілок, після чого там почалася пожежа й загинули люди.

Однак саме «альфівці» були першими, хто став до бою з агресором і загинув за Україну на сході.

Історії бувають різні. Наприклад, один із тих, хто штурмував Будинок профспілок на Майдані, знав, що по той бік барикади — його старший син.

5 травня 2014-го відбувся перший великий бій російсько-­української війни. Сили АТО пішли у наступ на Слов’янськ. Увечері керівництво операції заявило про те, що терористи в оточенні. З українського боку загинуло четверо бійців. Серед них — капітан СБУ Руслан Лужевський.

— Руслан поїхав на схід у перші дні квітня, коли в Луганську почалося захоплення приміщення СБУ, і був там майже місяць, — згадує в інтерв’ю брат Руслана Олег. — На чергове завдання 5 травня вирушив з розвідгрупою — мали забезпечити «зелений коридор» для колони техніки. Біля села Семенівка під Слов’янськом потрапили у засідку. Позиція була така, що наших чекали саме в тому місці… Група ішла двома БТР, у кожному — молоді й необстріляні строковики. Обстріл почався з усіх боків. Один БТР із боєм відійшов назад і підібрав поранених, а другого було підбито в перші хвилини. Техніка вціліла, але не могла їхати далі. Тоді Руслан наказав молодим не виходити з машини, а сам та ще троє досвідчених бійців зайняли кругову оборону і прийняли вогонь на себе. Бій тривав дві години! У такі моменти брату, мабуть, не думалося, чим усе закінчиться і чи він виживе. Його безстрашність, мужність, навіть азарт завжди були разючими. Та підмога прийшла запізно. Руслан уже був двічі поранений, але відстрілювався до останнього і прикривав молодих. У БТР було десятеро солдат — усі залишилися живими. Четверо ж їхніх охоронців там прийняли останній свій бій.