Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

За Д. Зеленіним, до «залежних» в українському, а також білоруському фольклорі належать: а) померлі неприродною, у тому числі «наглою» смертю, б) самогубці, в) прокляті батьками, г) пропалі безвісти, д) померлі відьми, чаклуни, упирі та ін. посібники нечистої сили, — загалом же «нечистими» вважаються всі «заложні» мерці, без огляду на причини, що призвели їх до такого стану (див.: Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии: Вып. 1: Умершие неестественной смертью и русалки. — С. 24—29). Вірування це, зрозуміло, чисто поганське з походження, — судячи бодай з того, що, як довів згодом В. Я. Дашкевич, «залежними» бувають не лише люди, а й тварини (До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 527—539).

Див. про це: Милорадович В. П. Заметки о малорусской демонологии: Мертвецы // Там само. — С. 407—412.

Те, що такі думки були і в самого Шевченка, надто в перших роках заслання, свідчать і інші тексти того періоду, найбільше листи («Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті» — до М. М. Лазаревського, від 20 грудня 1847 р. [Повн. зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 45], — отже, таки благав , бо ж «якби не» тут такий самий риторичний прийом, як і в поезії, при спробі «відіграти історію назад». Там-таки міститься і фраґмент, що може слугувати за прозовий коментар до аналізованого вірша: «…Спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розгледів дна тії бездни, в котору впав. А тепер, як розгледів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра» [там само. — С. 44]).

Див.: Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. — С. 197—199.

Ріки — це «жили землі, якими тече вода, як у людини кров» (Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні потяди та вірування. — К.: Довіра, 1992. — С. 277).

Див.: Кирило-Мефодіївське товариство: В З т. — T. 1. — С. 168, 258.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 160.

Пор. у «Книгах Битія»: «…хоч були пани, та чужі; а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею» (Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. — Т. 1. — С. 168). Пасаж цей цікавий насамперед тим, що навіч демонструє повну дозрілість у кирило-мефодіївців ідеї українства як специфічної, мислеосяжної духовної — не кровно-родової! — сутности : можна бути «з української крови» — і все-таки лишатися «чужим», «неістим», несправжнім, свого роду «недоукраїнцем» (першим упровадив у європейську філософію таке розуміння національної ідеї Й. Ґ. Фіхте, заявляючи в «Промовах до німецької нації»: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. д.» [Цит. за: Деррида Ж. Национальность и философский национализм // Московские лекции: 1990 / Пер. с франц. — Свердловск: Ин-т философии и права Урал. отд. AH СССР, 1991. — С. 57]).

Див.: Shevelov G. Як скло: On And Around A Simile in Shevchenko's Poetry // In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj. — P. 9—20.

Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Кьеркегор С. Страх и трепет / Пер. с дат. — М.: Республика, 1993. — С. 259.

Там само. — С. 257.

Про долю одна з найдокладніших етнографічних розвідок належить П. В. Іванову (Народные рассказы о Доле // Українці: Народні вірування, повір'я, демонологія. — С. 342—374). .Україна вічна й історична.

Це не перебільшення, бо ж «конфірмація» в солдати використовувалася в миколаївській Росії яко карний засіб далеко не тільки «за сочинение возмутительных стихов», — у «Журналі» (запис від 25 червня 1857 р.) Шевченко з цього приводу завважує, що таке поповнення армії відверто кримінальним елементом, для котрого слушним місцем були б «работный дом, тюрьма, кандалы, кнут и неисходимая Сибирь… но никак не солдатские казармы, в которых и без них много всякой сволочи», тільки «растлевает нравственность простого хорошего солдата и ничего больше». Взагалі ж, якщо не рахувати кількох мало не кафкіанських за поетикою сцен зі щоденника, які навіч демонструють уже не символічне, а цілком буквальне виродження-знелюднення імперського офіцерства, то доводиться визнати, що Шевченкова творчість дає для вивчення фактичного, конкретно-історичного «пекла» миколаївських казарм, кругами якого поет, як-не-як, ходив упродовж десяти років (!), так само мало матеріалу, як і для реставрації образу «пушкінського» Петербурга (це знову à propos «пристосованости»!): «Все это неисповедимое горе, — рефлектує Шевченко над собою в іншому місці (запис від 20 червня 1857 p.), — все роды унижения и поругания прошли как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе… Ни одна черта в моем внутреннем образе (курсив наш. — О. З .) не изменилась». Саме цілістю отого «внутрішнього образу» й убезпечується цілість міфа, для якого «гріх москалізму», смисл «москалізму» важить куди більше, ніж його часткові об'яви.