Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

«Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, котре робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству» (Fanon F. The Wretched of the Earth /Transl. by C. Farrington. Pref. by J.-P. Sartre. — New York: Grove Press, Inc., 1968. — P. 237—238). Власне ці процеси виразно накреслилися в українській культурі на час появи в ній Шевченка.

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К.: Мистецтво, 1967. — С. 54.

«Для „громадянського“ історика існує тільки одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок доконаних фактів. Для історика культури таких „історій“ існує ціла низка, адже кожний із цих доконаних фактів міг не відбутися або мати цілком інакше значення для решти наступних подій, бо кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, який міг діяти інакше… Саме тому історія культури є… як „історія“ куди багатшою, ніж „громадянська історія“» (Челидзе Л. Л. История и культура // Культура в свете философии. — Тбилиси: Хеловнеба, 1979. — С. 268—269). Оця-от історія, взята як культура, тобто суб'єктивовано, і є властивим предметом історичного жанру в словесній творчості.

На суб'єктивному рівні беручи, саме тут і пролягає така трудновстановна в новочасній культурі межа між літературою та авторським міфом: «тільки» письменник, хоч би в яких був стосунках із буттям, завжди сприймає його «всерйоз», сповна здаючи собі справу з «вигаданости», «несправжности» власного художнього світу, тоді як для міфотворця цей останній цілковито покриває дійсність, контамінується з нею, — це той архаїчний стан свідомости, котрий, за Й. Гейзінґою, надовго зберігається в розвинених культурах і при котрому затримується «поетичну форму як засіб передання всього того, що має значення для життя людської спільноти» (Гейзінґа Й. Homo Ludens. — С. 146), — причім, додамо, «непередане», невиражене ео ipso розцінюється носієм такої свідомости і як позбавлене значення, незначуще. Щоб не наводити на приклад парадокси міфологічної свідомости тоталітарних суспільств, де несказане (публічно) автоматично перетворювалось на неіснуюче, покличемося тільки на Дж. Джойса, цього послідовного (дарма що спізненого в часі) претендента на роль міфотворця XX століття, котрий примудрився повністю «прогледіти» Першу світову війну, а Другу зовсім не жартом сприйняв як справдження «Поминок Фіннеґана», і це в жодному разі не був авторський нарцисизм: «Сам по собі поетичний образ, — зазначає О. Лосєв, — „відчужений“ від речей і безінтересовний щодо них. Ствердимо тепер саму цю відчуженість від речей як річ, саму цю безінтересовність — як інтерес, і дістанемо міф» (Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 163).

Див. прим. до с. 105. (в електронній версії — примітка 138. — Прим. верстальника .)

Про М. Е. Писарєва див.: Жур П. Літо перше. К.: Дніпро, 1979. — С. 52—54.

Варто відзначити, що навіть сам спосіб нарації в поемі є традиційно «міфологічний»: у архаїчному-бо міфі «ранньоісторичний опис звичайно будувався як відповідь, яку необхідно знайти» (Топоров В. Н. История и мифы // Мифы народов мира: В 2 т. — Т. 1. — С. 573), і «Гайдамаки» під оглядом композиції становлять ніби «відповідь» на «вічні питання», поставлені у вступі.

«В ґротесковому реалізмі матеріально-тілесна стихія є первнем глибоко п о з и т и в н и м, і дається тут ця стихія зовсім не в приватно-еґоїстичній формі і зовсім не у відриві від решти життєвих сфер… Носієм матеріально-тілесного первня виступає тут не відокремлена біологічна особина і не буржуазний егоїстичний індивід, а н а р о д, до того ж народ у своєму розвитку вічно ростучий і оновлюваний. Тому все тілесне тут таке ґрандіозне, перебільшене, надмірне. Перебільшення це має п о з и т и в н и й, с т в е р д н и й х а р а к т е р. Провідний момент в усіх цих образах матеріально-тілесного життя — плодючість, розріст, надлишок, що б'є через край» (Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. — 2-е изд. — М.: Худож. лит., 1990. — С. 25—26).