Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Там само. — С. 47.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 176—177.

«Чимало шкодила рівності Шевченкових писань іще й звичка… жартувати, прикидуватись дурником, неучком, — іноді зараз після того, як письменник скочив угору до Аполлона, Нуми, або ще — іноді серед речей, де такий жарт зовсім не до речі і де він псує стихи, які без нього були б прекрасні…» (Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли й соціалізм // Вибране. — С. 397.

Цікавий матеріал тут подає П. Жур, зіставляючи Шевченків лист до подружжя А. Г. і Н. Я. Родзянків із засвідченим сторонніми документами фактичним станом справ (Жур П. Дума про огонь. — К.: Дніпро, 1985. — С. 156—158): можна б говорити про « перетворення » (у тому сенсі, який вкладав у це слово Е. Канетті [див.: Канетти 3. Превращение // Проблема человека в западной философии: Пер. / Сост. и послесл. П. С. Гуревича. — М.: Прогресс, 1988. — С. 483—503]) як про «нульовий», повсякденний рівень міфотворення, чий механізм залишається інваріантним на всіх рівнях, від невинного побутового ошуканства до «метаісторичного» пророкування, одначе ця тема (цілком варта окремої статті!), на жаль, тільки побіжно дотична до нашого безпосереднього предмета.

Див. про це: Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 90.

Див.: Кант И. Из «Лекций по этике» (1780—1782) // Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. — М.: Политиздат, 1990. — С. 297—322.

«Фатальна особливість ідолянства, — пише Т. Карлайл, — полягає в тому, що в добу пророків ідол насправді більше не заповнює собою нічийого умислу. Перш ніж з'явиться пророк, який, прозирнувши крізь нього, збагне, що той є просто деревиною, чимало людей уже мусять мати невиразну підозру, що нічого більшого він собою й не становить. Осуджуване (пророком. — О. З .) ідолянство є нещире ідолянство. Сумнів уже виїв йому серцевину… Тут початок всякої нецноти, або точніше, відтепер будь-яка чеснота внеможливлюється: саме внутрішнє єство моральної душі спаралізовано, вкинуто в маґнетичний сон! Люди більше не є щирими людьми» (Carlyle Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. — P. 149). Тому головне призначення пророка, вважає Т. Карлайл, — це всіляко поборювати «ідолянство» (самозрозуміло, під цим маються на увазі не самі лиш поганські культи, а всяке кумиротворення, у тому числі й, так би мовити, «ідеологічне»), оскільки воно є джерелом фальшу й облуди.

Там само. — С. 153.

Кант И. Из «Лекций по этике» (1780–1782) // Этическая мысль. — С. 297.

У розвиненому до морально-нормативного вигляді він постає вже в І. Франка (див. про це нашу працю «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період». — С. 76—93), і таким зацілів у посполитій свідомості більш-менш до нашого часу: нестак давні політичні переміни в українському суспільстві недвозначно продемонстрували масову недовіру до зміни поглядів та громадянських «іміджів», тобто світоглядова статичність таки утвердилася в культурі як неперехідна, ба й сенсожиттєва вартість.

Волин А. Исход: Формирование нации // Евреи и еврейство: Сб. ист.-филос. эссе / Сост. Р. Нудельман. — Иерусалим: Гешер Алия, 1991. — С. 16.

Там само. — С. 15.

«І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. І промовив: „Пусти Мене, бо зійшла досвітня зоря“. А той відказав: „Не пущу Тебе, коли не поблагословиш мене“. І промовив до нього: „Як твоє ймення?“ Той відказав: „Яків“. І сказав „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“» (Буття, 32, 25—29 ).

Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». — С. 53—54.

Рудницький Л. «А до того — я не знаю Бога»: Ключ до духовного світу поета // Світи Тараса Шевченка. — С. 30—39.

Щойно сучасна медієвістика впритул зайнялася проблемою співвідношення в християнстві «народної» (фольклорної) та «вченої» (церковно-богословської) традицій, виявивши, що взаємодія їхня була вельми складною та що вже на етапі раннього Відродження зовсім нелегко буває розмежувати в явищах релігійного життя впливи «згори» й «знизу» (див. про це: Гуревич А. Я. Средневековый мир: Культура безмолвствующего большинства. — М.: Искусство, 1990. — С. 279—375), — що вже казати в такому разі про пізніші епохи!