Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Див.: Пріцак О. Шевченко — пророк // Світи Тараса Шевченка. — С. 263—264.

Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вказав на те, що обличчя епохи визначається не в останню чергу певною віковою домінантою: «Серед людей мого покоління стиль поведінки старших мав велику вагу. Юнаки так палко прагнули подорослішати, що імітували стомлену ходу старих. Сьогодні… Європа вступає в еру юнацтва» (Дегуманізація мистецтва // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори. — С. 270). Спостереження точне: якщо романтизмові ще був притаманний «стиль молодого Вертера», то починаючи від другої половини XIX століття 30-літній мужчина вже бачив себе зношеним уламком життєвої кораблетрощі, а «старикам» Достоєвського переважно не виповнилося й п'ятдесяти; проте навіть і в цій «культурі старечости» сардонічна автохарактеристика 33-річного (sic!) Шевченка — «на позорище ведуть / Старого дурня муштрувати» («А. О. Козачковському») — звучить дещо ексцентрично, якщо не брати під увагу авторової самоідентифікації з образом «сивоусого» кобзаря.

Це не метафора — паралель між куртуазними коханнями Шевченка й Данте справді разюча: в обох випадках об'єкт першого, як кажуть французи, coup de foudre — сусідська дівчинка дев'ятилітнього віку (за власним Шевченковим свідченням, йому тоді «тринадцятий минало», Оксана ж була на три з половиною роки молодша [див.: Шевченківський словник: У 2 т. — К.: УРЕ, 1976. — Т. 1. — С. 305], отже, акурат ровесниця маленької Беатріче, якою та постала перед Данте на весняному святі 1274 p.), після чого герой-автор (і «Vita Nova», і «Кобзаря») переходить тривалу розлуку, рівну за терміном часові, прожитому додоленосної зустрічі (у Данте — дев'ять років, у Шевченка — чотирнадцять: до першої подорожі в Україну 1843 p.), аби відтак пережити поновну зустріч — і смерть коханої. Тут нота бене: «автобіографізм» — так, як і «історизм» — Шевченкових писань, коли тлумачити його буквально, а не в «оптичній системі» міфологічного мислення, є феномен доволі підступний: десятиліттями трагічна версія Оксаниної смерти, подана у вірші «Ми вкупочці колись росли…» («Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала. / Вернулась, правда, через год… /…З байстрям вернулась. Острижена» і т. д.) слугувала шевченкознавцям за психологічний «ключ» до одержимости Шевченка темою покритки. На цю версію купився навіть такий серйозний дослідник, як П. Зайцев, а тимчасом доля реальної Оксани Коваленко нічим не вибилася з приналежного її станові соціально-звичаєвого нормативу: на той час, коли Шевченко, з'явившись по чотирнадцяти роках у Кирилівку петербурзьким студентом, справді міг розпитувати у брата, «чи жива ще / Ота Оксаночка», О. Коваленко, по чоловікові Сорока, благополучно собі заміжня молодиця, мешкала в сусідній Пединівці, ростила вже двох донечок і в голові не покладала, як її буде безневинно «острижено» перед історією, — чудовий взірець того, як Шевченко «авторизує» власне життя за відомою геґелівською засадою: «якщо факт не годиться з теорією, то тим гірше для факту».

Див.: Франко І. Переднє слово: До видання «Перебенді» Т. Г. Шевченка, Львів, 1889 // Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т. — Т. 27. — С. 285—307; Плющ Л. Я-Ти — слово Т. Шевченка // Сучасність. — 1984. — Ч. 3. — С. 30—55. Обидва дослідники взяли на себе труд «відреставрувати» ті, з різною мірою неявности закодовані автором тексти, які «співаються», у першому випадку, Перебендею, у другому — вахтовим матросом і дівчиною-селянкою у вірші «Ну що б, здавалося, слова…». Внаслідок такого «коментативного» аналізу обидва твори явили «другий план», тоді як «перший», приступний поверховому зчитуванню, зсунувся, як сказав би Р. Барт, з функції знакової — на означувальну.

Барт Р. Из книги «Мифологии» // Барт Р. Избр. работы. — С. 73.

Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Философия. Мифология. Культура. — С. 134.

Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Вибране. — С. 377.

Шевельов Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця // Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. — С. 7. Далі вчений додає: «…Невеликий експеримент допоміг би побачити, що такий і міг бути намір самого поета. Бо що могло б бути легшого, як замість слів на світі , в тому ж самому ритмічному ході вжити слова другої , що дало б рядок: „Нема другої України“, — але рядок не Шевченків!»

Лист до В. Г. Шевченка від 22, 25 серпня 1860 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 9. — С. 264—265.