Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Зрештою, можна не сумніватися, що навіть якби Шевченко не залишився з ранніх літ сиротою, у цей устрій він однаково навряд чи інтеґрувався б, — Ф. Лебединцев наводить у своїх спогадах розповіді про поетове дитинство сестри Катерини — дружині місцевого священика, з характерним резюме оповідачки: «Ніхто й не сподівався з його чоловіка» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 44). Цей тип «чудних» дітей, обдарованих цілком незапотребованими в селянському соціумі здібностями й за психологічним складом кепсько пристосованих до монотонної фізичної праці, а відтак, у системі притаманних тому соціуму вартостей, «ні на що не здалих», «ледащих», — тип Франкового «малого Мирона», — є надто добре знаний не тільки з української літератури, щоб спеціально його тут аналізувати. Для нас важливо, що «ненормальність» Шевченкового дитинства детермінувалася не лише соціально, а може, перш за все психологічно, і сліди цієї травми таки дуже знати на всьому протязі його творчости (пор. приховану ремінісценцію цих дитячих ураз у вірші «Ну що б, здавалося, слова…», де наведена цитата з народної пісні, що викликала в героя сльози, за Фройдом мовлячи, «заступає» собою іншу, далеко травматичнішу, — «Люди кажуть і говорять: сирота ледащо», — із згаданим уже на схилі віку, у автобіографії для «Народного чтения», саркастичним епізодом про «Апеллеса» з Тарасівки, котрий «объявил мне, к моєму крайнему огорчению, что во мне нет способности ни к чему, ни даже к шевству или к бондарству » [Повн. зібр. тв.: У 6 т. — T. 5. — С. 256] — такі травми, дійсно, не затираються!). У певному сенсі конструювання в міфі ідилічної «України» — з вишневим садком і сім'єю при вечері — було компенсаторним «привласненням» собі насправді чужого , ворожого й відторгаючого малого «приблуду» світу, до якого йому так і не вдалося належати .

Див.: Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 163—164.

Порівняймо викарбувану Шевченком поетичну формулу національної спільноти як понадчасової і понадпросторової з пізнішою логіко-дискурсивною її «розгорткою» в філософії М. Бубера: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення й розвиток, свою долю й призначення, робить її предметом своєї свідомости, мотивуванням своєї волі» (Бубер М. Народ и его земля // Избр. произведения. — С. 259).

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 67. Варто співставити це твердження хоч би з паризькими рефлексіями над образом батьківщини іншого «еміґранта» — Генрі Міллера, щоб без труда розпізнати той самий психологічний комплекс: «Ліпше зберігати Америку… чимось на кшталт поштівки, на яку позираєш у мить слабкости. Можеш собі уявляти, ніби вона завжди чекає на тебе десь там, незмінна, незіпсута , великий патріотичний обшир з коровами, вівцями й добросердими мужчинами, готовими валувати все, що трапиться на очі, — чоловіка, жінку чи тварину (NB: така гіперсексуальність проміскуїтетного типу в істоті нічим не різниться від „природної“ дитячої сексуальности / асексуальности — в обох випадках маємо світ до гріхопадіння, світ, у якому ще не спожито забороненого овоча. — О. З .). Її не існує, Америки. Це просто ім'я, яким наділяємо абстрактну ідею …» (Miller Henry. Tropic of Cancer / Introd. by K. Shapiro. — New York: Grove Press, Inc., 1961. — P. 208. Курсив наш. — О. З .).

Скоропадский П. Мое детство на Украине // Скоропадський П. П. Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918 / Гол. ред. Я. Пеленський. — К. — Філадельфія, 1995. — С. 387.

Було б принаймні легковажно вважати, у дусі Драгоманова, буцімто Шевченкова кваліфікація історика обмежувалася його настільним псевдо-Кониським: навіть у посмертному описі його особистої бібліотеки — бібліотеки вочевидь «підручної» і безсистемної, як звичайно в людини без сталого пристановища, та ще й призбираної щойно в останні, післязасланчі роки, — майже кожну третю позицію (близько сорока томів) займають історичні та історіографічні джерела всіма трьома мовами, якими Шевченко володів вільно, — українською, російською та польською (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814—1861. — С. 366—370); цікаво, що й французьку, за свідченнями сучасників, Шевченко взявся був замолоду вивчати, спонукуваний нестак потребою почуватися вільніше в аристократичних салонах, як бажанням простудіювати французький переклад шеститомової «Історії розпаду й занепаду Римської імперії» Е. Ґіббона, котрий був у бібліотеці Брюллова (див. про це: Филипович П. Європейські письменники в Шевченковій лектурі); словом, чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться.