Оксана Забужко: Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

Див. про це: Гейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994 — С. 138—146.

Лист до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6 — С. 23.

«Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом… Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому… але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом» (Лист до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. // Повне зібр. тв.: У б т. — T. 6. — С. 20). Цей, на позір доволі «темний» уривок, одне з небагатьох Шевченкових автосвідчень до психології власної творчости (загальновідомо ж, що теоретизувань на цю тему Шевченко всіляко уникав і навіть програмово декларував свою «непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам» [«Журнал», запис від 5 липня 1857 р.]), досі, на жаль, не здобувся на пильнішу увагу інтерпретаторів, — якщо не рахувати «ідеологізаторів» націоналістичної орієнтації, котрі охоче цитують неприязний відгук про «черстве кацапське слово», не надто вникаючи, що то «таке страшне» — щось «третє», «окроме Бога і чорта», — за тією неприязню криється, і чому, на Шевченкову гадку, цього «страшного» могло б не бути, якби він «уродився кацапом або французом», тобто сином самовільного народу. Маємо тут одну з найраніших згадок про українство як свого роду дольовий проклін — земну кару, яка знову й знову штовхає покараного на гріх; саме ця парадиґма, як пересвідчимося далі, лежить в основі Шевченкового міфа України.

Див.: Знадоби до української демонольоґії / Зібр. В. Гнатюк. — Т. 1, вип. 1. — Львів: НТШ ім. Т. Г. Шевченка, 1908.

На світоглядову спорідненість Шевченка з данським релігійним філософом уже звернув увагу Б. Рубчак: «Хоча Шевченко і К'єркеґор, котрі були сучасниками, не могли знати творів одне одного, схожість їхньої думки в багатьох випадках разюча, і порівняльне вивчення цих двох мислителів конче необхідне» (Shevchenko's Profiles and Masks… // Shevchenko and the Critics. — P. 428).

Прикметно, що саме в цій «точці екстремуму» — «у казематі» — самота ніби вивертається зі споду назовні, роблячись із фрустраційного психологічного стану станом сутої свободи, благом, за яке належиться складати дяку Богові: «Молюся! Господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!» («Н. Костомарову»), — надзвичайно промовистий приклад Шевченкового «пан-етизму».

Лист до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 19 лютого 1841 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 14.

Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали біографії: 1814—1861. — К.: Вища школа, 1982. — С. 43.

Там само. — С. 35.

Зокрема і в тій самій «Северной Пчеле», на нібито відсутність якої в «Кобзарі» вказував К. Чуковський, хоч і це неправда: саме на цей часопис покликається «українська ворона» у «Великому Льосі», сподіваючись, що «церква», символ українського духа, впаде сама собою, — «Тоді б разом дві руїни в Пчеле описали…» Взагалі, якщо опонувати К. Чуковському по кожному з пред'явлених ним «пунктів недостачі» з текстом «Кобзаря» в руках, то виявиться, що абсолютно всі перелічені ним культурні атрибути тогочасного Петербурга там якраз є (може, хіба крім «расстєґаїв»), — навіть і «Адольфінка», щоправда, безіменна («Покрай улиць поспішали / Заспані дівчата, / Та не з дому, а додому! / Посилала мати / На цілу ніч працювати, / На хліб заробляти» [«Сон»] — пам'ятаючи, що в «Журналі» і петербурзький «пансіон» m-lle Адольфіни, і аналогічний йому нижегородський m-me Ґільде з незмінною ґротесковою іронією йменуються «очаровательными семействами», цілком зрозуміло, про яку «матір» ідеться і якою «працею» «дівчата» заробляють собі на хліб; взагалі, Шевченкові важко дорікнути у святенництві, проте чого як чого, а такого характерного для «Золотого Віку» петербурзької культури гедоністично-чуттєвого «діонісійства» в зображенні жриць кохання в нього віднайти годі: «А я стою, похилившись, / Думаю, гадаю, / Як то тяжко той насущний / Люди заробляють», — це, коли міряти за російськими культурними стандартами, реакція відверто не «пушкінська», швидше «толстовська» або «достоєвська»). Проблема для інокультурного, у тому числі російського, реципієнта полягає в тому, що вся та, вже впроваджена в певний естетичний канон, атрибутика в Шевченка зміщується кудись «на тіньовий бік» («ворона», ця своєрідна антидуша народу, у ролі передплатника «Северной Пчелы» — дуже показовий приклад), і відповідно девалоризується, а ще точніше — деміфологізується (як уже згадуваний вище петерґофський парад): власний, український міф Шевченко вибудовує, послуговуючись як матеріалом фраґментами «демонтованих» міфолоґем російської культури, коштом чого й підтримує ненастанний із нею діалог.